Ю Сафронов - Лямбда 0,76-420 (на украинском языке)

Далеко попереду на просiцi я помiтив двох подорожнiх. "Мабуть, нашi",подумав собi i поспiшив їм назустрiч. Але я помилився. Стежиною iшли з кошиками й валiзами чоловiк i жiнка.

Коли ми порiвнялися, нас роздiляв рiдкий чагарник.

- Далеко до шосе? - голосно спитав я.

- Тьху, сатана! - аж пiдстрибнула з несподiванки жiнка i шарпнулася вбiк. - Звiдки ти взявся?

- Пробачте, я налякав вас?

- Не дуже, - посмiхнувся чоловiк. - Станцiя прямо по просiцi. Метрiв за п'ятсот. А шосе тут нема. Шосе там, - вiн махнув рукою в iнший бiк. Iдiть прямо.

Вони подалися далi зi своєю ношею.

- Ходять тут усякi сновиди... - долетiло до мене невдоволене бурмотiння переляканої жiнки, що вiддалялася просiкою разом зi своїм супутником.

"Залiзниця? Станцiя? - мiркував я сам про себе, намагаючись згадати деталi багатомасштабної карти, що її наш керiвник показував нам перед початком роботи. - Але ж це зовсiм в iнший бiк вiд шосе. Можливо, перехожi пожартували? Тiльки нi, не схоже. Начебто iз станцiї. З речами".

Що ближче я пiдходив до залiзницi, то бiльшi сумнiви охоплювали мене.

"Не мiг же я помилитись в орiєнтацiї за сонячним нагрiвом. Вже в чому, в чому, а в сонцi можна бути впевненим завжди", - заспокоював я себе, уважно розглядаючи довколишнi дерева, якi своїм випромiнюванням показували, що я йду правильно.

На платформi було безлюдно в цю нiчну годину. Здалеку я вздрiв слiпуче свiтло електричних ламп, що рiзало очi, i одягнув щiльну захисну маску. Вона чимось нагадувала маску для пiдводного полювання. Тiльки переднє скло було в неї не прозоре, як у тiєї, а зроблене з чорної непроникної для видимих променiв спецiальної полiрованої смоли, яка добре пропускала iнфрачервону частину спектра. В нiй я був схожий на героя мушкетерських часiв, що зiйшов з кону провiнцiального театру. Чорнi фiльтри захисної маски нiтрохи не шкодили зоровi. Я так само чiтко розрiзняв усе довкола, як i без неї.

Спершу я не повiрив власним очам, коли прочитав назву станцiї. Проте жодних сумнiвiв бути не могло. Я був зовсiм по iнший бiк вiд свого автобуса. До призначеного часу зустрiчi залишались лiченi хвилини. Про вчасне повернення годi було й думати. Мене почнуть розшукувати. Будуть прочiсувати лiс, хвилюватись, гукати. Потiм, розсердившись, поїдуть, згадуючи мене не найкращими словами...

З гiркоти менi захотiлося пожбурити на рейки свiй газетний пакунок з бiлими грибами, але тут я помiтив самотню постать мiлiцiонера, що походжав по платформi.

В мене з'явилась надiя. Я поспiшив до нього. Вiн ввiчливо козирнув, але дещо недовiрливо оглянув мою маску, змiряв швидким поглядом пакунок з грибами i трохи вiдступив назад.

- Допоможiть менi, товаришу мiлiцiонер! - почав я зразу по-дiловому, не гаючи часу.

- А що сталося?

- На п'ятдесят восьмому кiлометрi стоїть автобус Академiї наук. Ми проводимо винятково важливi для держави (я не скупився на гiперболи) дослiди по посиленню нiчного зору людини. Я один iз таких пiддослiдних кроликiв. Але я заблукав у лiсi i вийшов не до п'ятдесят восьмого кiлометра, а на вашу станцiю. Я мушу бути там. По мене кинуться. Почнуть шукати. Десятки людей хвилюватимуться. Допоможiть менi дiстатися до п'ятдесят восьмого кiлометра.

- Але ж туди кiлометрiв з п'ятнадцять, якщо не бiльше.

- Ось тому я й прошу вас допомогти менi!

- Та як же я допоможу, коли перебуваю на посту на цiй платформi. На чому я вас довезу, громадянине? Найближчий поїзд через пiвтори години, та й зупиняється вiн осторонь п'ятдесят восьмого. Години двi з половиною або й три доведеться затратити.

- Так довго я чекати не можу. А чи не можна якої-небудь попутної машини зупинити?

- Спробуйте. Я допоможу. Але ж туди рiдко хто їздить уночi. Це ж убiк вiд основного шосе. Не знаю, як вам i допомогти.

Ми помовчали.

- А ви що, таки справдi можете вночi бачити? - поцiкавився мiлiцiонер.

- Так, ось гриби зараз у лiсi збирав. Спецiально тiльки бiлi, - я розгорнув пакунок i простяг йому.

Вiн зазирнув у пакет, узяв одного гриба, уважно обдивився його i тоном знавця сказав:

- Зрiзаний недавно. Гарнi гриби. Тiльки як же ви в своїй чорнiй масцi можете вгледiти їх? Я ось ваших очей зовсiм не бачу.

- А я от вашi бачу. I ще дещо.

- Що саме?

- Ви правої щоки випадково не вдарили?

Мiлiцiонер мимоволi пiдняв руку i помацав свою праву щоку. Потiм сторожко подивився на мене.

- Звiдки ви знаєте? Ви що, вчора були присутнi при цьому? Так i скажiть, i нiчого цирк влаштовувати. Тверезий, здається.

- При чому я був присутнiй?

- Вчора менi довелося тут хулiганiв угамовувати. Трьох у вiддiлення доправив. Ну, трохи й менi перепало. Але ж зовнi нiчого нема. Адже я сьогоднi уважно дивився в дзеркало.

- Зовнi нiчого не видно, а я бачу, як ваша права щока свiтиться сильнiше за лiву. Iнфрачервонi променi. Температура щоки на сотi частки градуса пiдвищена. Жоден термометр не розрiзнить, а я бачу. Я й судини пiд шкiрою бачу. Як у жилках пульсує кров. Кожну жилку бачу.

- Здорово! - у захватi вигукнув мiлiцiонер. - А чого ж ви маски не скинете?

- Не можна. Очi можуть ослiпнути вiд свiтла електричних ламп.

- Що ж, тепер усе життя так i ходитимете в цiй масцi?

- Нi. Години через три-чотири препарат перестане дiяти i маску можна скинути. Нам спецiальний препарат дають на час дослiду. Вiдтак знову бачиш, як усi люди.

- I кожна людина так може бачити з вашим препаратом?

- Кожна.

- Здорово! - знову вигукнув мiлiцiонер. - А чому ж вас не супроводжують, коли дослiд такий важливий?

Видно було, що його зацiкавила незвичайна наукова розмова з самотнiм нiчним перехожим.

- На перших дослiдах супроводжували. А зараз провадиться серiя завершальних експериментiв. Оператори повиннi дiяти самостiйно. Без супровiдникiв.

- А хто винайшов цей препарат?

- Академiк Кащеєв Євген Олександрович. Не чули про такого? Доволi суворий чоловiк. Вiн зараз на п'ятдесят восьмому кiлометрi в автобусi сидить. На мене чекає. Решта операторiв, певно, повернулась.

- Як же ви заблукали?

Мiлiцiонеровi очевидячки подобалась перспектива скоротати чергування в цiкавiй розмовi. Але в мене було зовсiм iнше на метi - за всяку цiну повернутись до свого автобуса. Тому я не став далi вiдповiдати на його запитання i сам перейшов у наступ.

- Як я заблукав - це довга iсторiя. А от ви менi краще скажiть, чи далеко ваше вiддiлення вiд станцiї?

- Он за тим будинком. Зовсiм поряд. А що?

Я вже звик i не звертав на те, що тепле повiтря, яке виходило з рота людини пiд час розмови, здавалося вогняним смолоскипом, як у вiдомому цирковому фокусi, коли з рота видувають запалений спирт. Пiсля кожної фрази смолоскип поволi згасав, холонув i розчинявся в нiчному повiтрi, пiдiймаючись угору.

- Чи не могли б ви вiдвести мене у вiддiлення?

- Вперше за все своє життя бачу людину, яка сама проситься, щоб її вiдвели у вiддiлення. Можу, звичайно, але навiщо це вам?