Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

Ніким не зустрінутий, Катрич потрапив у великий зал. Довкруж панувала тиша. Та Степан відчув: за ним хтось стежить.

— Радий вітати вас! — почувся мелодійний голос. Його тембр здавався дивним — він ніби обіймав слухача м’якою, ніжною, заспокоюючою пеленою.

Людина, якій належав голос, сиділа на блакитній канапі з золотими китицями. Зграбна фігура, цупкі руки, про залізну міць яких легко було здогадатися.

— Сідайте, будь ласка, — дружньо і невимушено запропонував господар. — Розслабтеся. Адже ми давні знайомі, хоч ніколи не бачили один одного. Уважно стежу за вашими працями. Мушу зізнатися: вони викликають в мене і захоплення, і заздрість.

— Невже? — посміхнувся Катрич, опускаючись на канапу. — Я чув, що ви залишили наукову діяльність…

— Навіщо іронізувати? — мляво заперечив Крафт. — Кпини — поганий початок знайомства. Я вас запросив ось для чого…

Катрич відчув: голос його співрозмовника змінився. У нього з’явилися тривожні нотки. Та й сам Крафт зараз нагадував мисливця, який підбирається до дичини на влучний постріл.

— Чув, нібито у ваших вузах лікарі перед захистом диплома приймають клятву Гіпократа. Чи не так?

— Обов’язково, — ствердив Степан, дещо здивований поворотом розмови.

— Отже, лікар повинен допомогти хворому, незалежно від ставлення до нього?

— Звичайно. Приходимо на допомогу хворій людині, хто б вона не була.

— Тоді вважайте, колего, мене за такого хворого. Потребую вашої допомоги.

— Дивно. Виглядаєте напрочуд здоровим.

— Зовнішність оманлива. Крім того, не все слід розуміти буквально. Моя хвороба, моя біда дещо іншого характеру.

— А саме?

— Не поспішайте. Маємо час. І не дивіться на мене так. Репортери припустилися неточності, оповістивши, нібито Крафт ліквідував лабораторію й припинив досліди… Насправді все інакше та набагато складніше. Якщо ви погодитесь оглянути мої наукові пенати, нам буде легше порозумітися.

— Бажання господаря — закон! — промовив Катрич, тамуючи зацікавленість.

— Мушу попередити: все, що тут побачите, не підлягає розголосу. Покладаюся на вашу порядність.

Останнє речення Крафт промовив уже на ходу. Засвітилися різнокольорові китайські ліхтарики в глибині залу. Відчинилися легкі двері. Вчені потрапили до лабораторії. На прямокутних столах виблискували чашки Петрі, кришталево вигравали ряди пробірок у штативах. Катричеву увагу привернула ніша, в якій він побачив предмет, що символізував епоху середньовіччя.

— Невже реторта? — зачудувався гість.

— Так, саме вона. Якщо ви помітили — срібна. Людство звело різноманітні пам’ятники: королям, тваринам, бджолі й довгоносику… А це — пам’ятник лабораторному посуду. Наскільки мені відомо, єдиний у світі… Хіба не прислужилася реторта відкриттю багатьох сучасних див? Хоч згодом її витіснили ампули, зручніші для механічного запаювання, та що з того? Реторта тут, в мене, можливо, востаннє допомогла людству.

Крафтові очі сповнилися вогнем. Він не бачив вже Катрича, не бачив лабораторії.

— Надто довго мовчав, — продовжував він, — виношуючи винахід. Потім мовчав, ховаючи його від людських очей. Ви перший побачите його, бо як фахівець можете оцінити, а як людина не викликаєте в мене підозри у марнолюбстві… Вісім років тому йшов тим же шляхом, що й ви зараз. Не критимусь: мене не обходили голодуючі, не навчений вболівати і за все людство. Проте хотів створити колонії бактерій, грибків, чого завгодно, аби одержувати дешевий білок у необмеженій кількості. Навіть невігласу зрозуміло, які широкі, прямо таки фантастичні можливості відкрило б це. Зараз, коли білків не вистачає, коли вмирають не від голоду, а від споживання неповноцінних продуктів, білок робиться золотом. Що кажу? Дорожчим від золота!

— Мріялося створити фонд білкової валюти?

— Чому “мріялося”? Вже був на порозі його створення. Не вистачало дрібниці: потрібно було знайти чинники, що змусили б мікроорганізми відновлюватися максимально швидко.

— За рахунок чого?

— Здогадайтеся.

— Отак одразу?

— Добре… Що найцінніше в повітрі?

— Для людини?

— Звичайно.

— Кисень.

— Десять років тому відповів би приблизно так само. Але це помилка. Незабутній Гемфрі мав рацію, твердячи інакше. Кисень, безперечно, потрібний людині. Але багато бактерій обходяться без нього. Азот — ось що необхідно всім! Мої малюки живилися майже ним. Одного разу, спостерігаючи за ними на екрані, я мало не знепритомнів. Не від ядухи — причиною була несподівана здогадка. О, це була найщасливіша година мого життя! Я знайшов ключ до розв’язання проблеми. Це був азот. Проте радість виявилася передчасною: збільшуючи кількість цього елементу, міг прискорювати процес відтворення колоній в десятки тисяч разів. Не дивіться на мене, як на божевільного. Швидкість, яка вам здається дивовижною, не влаштовувала мене. Потрібно було досягти мільйонів… Слід було виділити чинник прискорення в чистому вигляді. Тоді — підсилити його дію. До того ж, не завадило б і на вищих організмах з’ясувати, як позначиться харчування лише одним “азотним” білком.

— Ви знайшли відповіді на обидва запитання? — насторожився Катрич, не в змозі приховати хвилювання.

— Перша коштувала мені року життя. Друга принесла несподіванку. Одначе ми тут затрималися…

Крафт торкнувся якоїсь кнопки. Частина підлоги втопилася, відкриваючи сходи. Вчені спустилися до підземелля. Тут панувало яскраве світло. Гнучкі ліани створювали кілька зелених завіс. Макс легко розсунув першу з них, запрошуючи гостя за собою. Далі майже всю площу займали великі вольєри. За гратами першої з них Степан побачив істот, що нагадували білих щурів.

Гризуни вражали розмірами. Дорослі були завбільшки з кішку, малеча нагадувала байбаків.

Було щось гротескне в цих тваринах. У широких клітках юрмилися какаду, стрибали мавпи, грілися під лампами штучного освітлення плазуни. Почуття химерності зростало, воно дратувало, мов примітивна хитрість простого запитання, відповіді на яке не знаходиш.

— У дитинстві, — розважливо говорив Крафт, — мріяв про власний зоопарк. Продумав все до дрібниць. Мрія моя здійснилася: ви бачите не просто зоопарк, який не має собі рівних. Ви бачите зоопарк, що належить Максу Крафту. Наймодерніший та найгуманніший.

— Навіщо стільки пафосу? Я не купую його, ви — не продаєте.

— Зоопарк є, — вів своєї Макс, не звертаючи уваги на репліку, — але мрія вмерла. Вона загинула того клятого чорного дня, коли годування тварин бактеріальним білком принесло мені другу відповідь, на яку я не сподівався.