Олег Авраменко - Реальна загроза

— Отже, кадете, — заговорив Павлов діловим тоном, — вам, мабуть, відомо, що ми не беремо в літно-навігаційну службу зелених і недосвідчених новачків. Така наша практика від часу заснування Корпусу. Проте начальство вирішило влаштувати експеримент і з цією метою обрало вас — кращого випускника Гілрутського коледжу, який цілком заслужено вважається провідним центром підготовки цивільних пілотів на Октавії.

Від цих слів я майже фізично відчув, як з моїх плечей впав важкий тягар хвилювання й непевності. До останньої миті я боявся, що сталося непорозуміння, а ще дужче боявся, що мені запропонують одну з технічних посад, на зразок офіцера зв’язку чи спостерігача, представивши це як велику честь для мене. Але ж ні, мова йшла про мою основну спеціальність. Мене беруть в Астроекспедицію — льотчиком!

Схоже, ці почуття аж надто виразно відбилися на моєму обличчі, бо Павлов негайно розхолодив мене:

— Не кваптеся радіти, юначе, це рішення ще не остаточне. Мені доручили проекзаменувати вас — а я, щоб ви знали, досить скептично ставлюся до цієї забаганки нашого вищого керівництва. Так, звичайно, Земна Астроекспедиція сама виховує свої кадри, навіть має власне літно-навігаційне училище, і все це правильно. Але я вважаю, що не можна сліпо копіювати чужий досвід без урахування існуючих реалій. Наш скромний бюджет не йде ні в яке порівняння з щедрим фінансуванням земних програм дослідження Далекого Космосу. Якщо ми візьмемося робити з усіляких шмаркачів справжніх зоряних льотчиків, у нас просто не залишиться ні часу, ні коштів на спорядження експедицій. — Павлов на хвилю замовк і, примруживши одне око, подивився на мене. — Ну що, хлопче, перестав радіти?

— Аж ніяк, сер, — відповів я. — Не перестав. Я певен, що витримаю будь-який іспит.

— Упевненість, це добре, — сказав капітан, і в його голосі мені вчулися схвальні нотки. — Це вже половина успіху. Але не сподівайтеся, кадете, що я ставитиму вам запитання з учбової програми або загадуватиму задачки. Справжній іспит можна влаштувати лише одним-єдиним способом. — Він рвучко встав, і я підхопився слідом за ним. — Ходімо.

Ми спустились на перший поверх, вийшли з будівлі штабу через бічний під’їзд і попрямували до службової стоянки наземних автомобілів. Напівдорозі я побачив, що нас наздоганяє Елі, і після деяких вагань звернувся до Павлова:

— Сер, дозвольте затриматись на хвилинку.

Він глянув у бік Елі і згідно кивнув:

— Добре. Даю вам рівно хвилину. Чекатиму в машині.

Капітан рушив далі, а Елі, підбігши до мене, спитала:

— Ну як?

— Здається, мене беруть. Вище керівництво Корпусу задумало експеримент, і вибір упав на мене. Але спершу я маю скласти іспит.

— Який?

— Учбовий політ, мабуть, що ж іще. Не знаю, скільки це триватиме, але мій екзаменатор, капітан Павлов, налаштований добряче мене поганяти. Тож, думаю, затягнеться надовго. Повертайся до своїх справ і не вимикай зв’язок. Коли звільнюся, відразу зателефоную.

— Ти хвилюєшся?

— Ще б пак!

— Боїшся?

— Ні… А втім, таки боюсь. Та нічого, впораюся. Побажай мені удачі.

— Ні пуху ні пера тобі, Сашко.

— До біса! — відповів я. — Ну все, мені пора.

Елі встала навшпиньки й поцілувала мене в губи.

— Будь молодчиною. Покажи їм усім.

— Неодмінно покажу, — пообіцяв я.

Чорний „еридані-б’юїк“ вирулив зі стоянки й пригальмував біля нас. Дверцята з правого боку відчинилися, запрошуючи мене зайняти пасажирське крісло. Капітан Павлов, що сидів за кермом, підкріпив це запрошення словами:

— Хвилина спливла, кадете.

— Слухаюсь, сер! — відповів я і, усміхнувшись наостанок Елі, просковзнув до салону.

Щойно я захряснув за собою дверцята, як машина різко зірвалася з місця й помчала до розташованого за п’ять кілометрів від штабу космічного порту.

— Маєш чудовий смак, кадете, — сказав капітан, дивлячись на дисплей заднього огляду, де ще видно було Елі, яка стояла на тротуарі й махала мені вслід рукою, а вітер грайливо тріпав її волосся і нижній край сукні. — Гарну дівчину собі відхопив.

— Вона не моя дівчина, — бовкнув я цілковито бездумно. — Ми просто живемо разом.

Павлов трохи спантеличено зиркнув на мене, але промовчав.

Заїхавши на територію космодрому, Павлов спрямував машину вздовж шеренги зачинених ангарів до сріблястого фрегата, що стояв у секторі передстартової підготовки, гордовито розкинувши крила і спираючись усією своєю велетенською вагою на численні шасі. Повіддалік виднілися й інші кораблі, як більших, так і менших габаритів; проте на них я уваги не звертав. Я вже збагнув, що наша мета — цей красень-фрегат, і тепер буквально поїдав його очима.

Я ще ніколи не керував кораблями третього класу, астропарк нашого коледжу складався з катерів і шатлів — що належали відповідно до п’ятого та шостого класів. Певна річ, як і інші курсанти, я неодноразово літав на пасажирських та вантажних лайнерах, але тільки як спостерігач — до їх керування, навіть на третьорядних ролях, нас не допускали.

На фюзеляжі фрегата, ближче до носової частини, великими червоними літерами було виведено слово „Маріана“. На відміну від цивільних суден, які носили здебільшого назви географічних пунктів та планет, і військових, що називались, як правило, на честь історичних діячів, а також зірок і сузір’їв, в Ериданській Астроекспедиції кораблям давали, за рідкісним винятком, жіночі імена. Вочевидь, у шкіпера, що відповідав за будівництво цього фрегата, дружину, доньку або матір (чи, може, сестру) звали Маріаною.

Павлов зупинився на безпечній відстані від корабля, і ми разом вийшли з машини.

— Ну що, кадете? — запитав капітан. — Гарна пташка?

— Чудовий корабель, сер. Дослідницький фрегат серії „Артеміда“, спроектований на базі бойового крилатого фрегату „Томагавк“ з незначними функціональними змінами. Загальна довжина — двісті сімдесят метрів, ширина фюзеляжу — тридцять вісім, замах крила — дев’яносто один, вага — сто двадцять тисяч тон. Наразі це найважчий корабель, здатний здійснювати аеродинамічні маневри в атмосфері планет земного типу. Озброєний за категорією „D“ — як сказано у специфікації, „на випадок зіткнення з ворожим позаземним розумом“. — Тут я дозволив собі іронічну посмішку: позаземні цивілізації, ворожі чи дружні, досі залишалися цариною фантастів та ще всіляких параноїків-уфологів, схильних вбачату у будь-якому невивченому космічному явищі прояв діяльності нелюдського розуму. — Фрегат оснащено надсвітловим рушієм Ронкеті модельного ряду 641-KW і двома парами асинхронних вакуумних емітерів S-74 з трирівневим захистом від збоїв. Номінальна глибина занурення — десять у тридцять п’ятому ступені, гранично припустима — десять у сорок другому. Крейсерська швидкість при номінальному зануренні — 8200 вузлів[3]. Час розгону в звичайному режимі — від трьох до п’яти годин залежно від стану вакууму; у форсованому — в межах тридцяти хвилин.