Антуан де Сент-Екзюпері - Маленький принц

- I моя квітка скоро зникне?

«Моя рожа недовговічна,- мовив собі маленький принц,- їй нема чим боронитися, окрім тих чотирьох колючок. А я покинув її вдома саму-самісіньку!»

Це вперше його взяв жаль. Але він знову збадьорився і запитав:

- Куди ви порадите мені вирушити?

- Одвідай планету Земля, - відказав географ. - Вона має добру славу.

I маленький принц пустився в дорогу, все думаючи про свою квітку.

Отож сьома планета була Земля.

Земля - планета неабияка! На ній сто одинадцять королів (не поминаючи, звісно, і муринських), сім тисяч географів, дев'ять тисяч ділків, сім з половиною мільйонів п'яничок, триста одинадцять мільйонів шанолюбців, себто десь із два мільярди дорослих.

Аби ви уявили, яка то велика Земля, скажу лиш, що до винайдення електрики доводилося на всіх шести материках утримувати цілу армію ліхтарників - чотириста шістдесят дві тисячі п'ятсот одинадцять душ.

Як глянути збоку - то було прегарне видовисько. Дії цієї армії відзначалися злагодженістю, як у балеті. Починали ліхтарники Нової Зеландії та Австралії. Запаливши свої вогні, вони подавалися спати. Тоді виступали ліхтарники Китаю та Сибіру. Виконавши свою партію, вони ховалися за лаштунками. Потім надходила черга ліхтарників у Росії та Індії. Далі - в Африці та Європі. Тоді в Південній Америці. За ними - в Північній Америці. I всі вони появлялися на кону своєчасно й ніколи не помилялися. Так, це було блискуче.

Лише тому ліхтарникові, який запалював єдиного ліхтаря на Північному полюсі, та ще його побратимові біля єдиного ліхтаря на Південному полюсі - лише цим двом жилося легко й безтурботно: вони працювали двічі на рік.

Як хочеться сказати дотепніш, іноді й прибрешеш. Розповідаючи про ліхтарників, я дещо розминувся з правдою. Боюся, що той, хто не знає нашої планети, може уявити її хибно. Люди займають на Землі не так уже й багато місця. Аби два мільярди її жителів зійшлися й поставали тісно один при одному, як на мітингу, вони легко вмістилися б на площі двадцять миль завдовжки й двадцять завширшки. Все людство можна було б збити в купу на найменшому острові в Тихому океані.

Дорослі, звичайно, вам не йнятимуть віри. Вони гадають, що займають багато місця. Їм, мов тим баобабам, здається, ніби вони великі й величні. А ви порадьте їм підрахувати. Їм це припаде до вподоби, вони-бо кохаються в цифрах. Ви ж не гайте часу на цю нудну роботу. Це ні на що. Ви й так мені вірите.

Отож, потрапивши на Землю, маленький принц не побачив ані лялечки і вельми здивувався. Він уже злякався, що помилково залетів на якусь іншу планету, аж тут у піску ворухнулося кільце такої барви, наче місяць.

- Добривечір, - мовив про всяк випадок маленький принц.

- Добривечір, - відповіла гадюка.

- На яку це планету я потрапив?

- На Землю, - мовила гадюка. - До Африки.

- Ага. То що, на Землі нема нікого?

- Це пустеля. В пустелях ніхто не живе. Земля велика, - сказала гадюка.

Маленький принц присів на камінь і звів очі до неба.

- От цікаво - чому зорі світяться, - сказав він. - Мабуть, щоб кожен рано чи пізно міг відшукати свою зірку. Диви, он моя планета - саме над нами. Але як до неї далеко!

- Гарна планета, - мовила гадюка. - А чого ти сюди завітав?

- Я посварився з одною квіткою, - зітхнув маленький принц.

- Ага, он воно що…

I обоє змовкли.

- А де ж люди? - знов озвався нарешті маленький принц. - У пустелі все-таки самотньо…

- Серед людей також самотньо, - відповіла гадюка.

Маленький принц глянув на неї пильно.

- Чудна ти істота, - мовив він. - Завтовшки з пальчик…

- Зате моці у мене більше, ніж у пальці короля, - сказала гадюка.

Маленький принц усміхнувся.

- Не така вже ти й дужа… Ти навіть безлапа. Та й мандрувати не можеш.

- Я можу занести тебе далі, ніж будь-який корабель, - мовила змія.

I обвила круг кісточки ногу маленького принца, наче золота обручка.

- Усякого, кого я торкнусь, я повертаю землі, з якої він вийшов, - мовила ще вона. - Але ти безневинний і прибув із зірки…

Маленький принц нічого не відповів.

- Мені шкода тебе, ти такий тендітний на цій крем'яній Землі. Я можу тобі підсобити, якщо ти дуже пошкодуєш за своєю покинутою планетою. Я можу…

- О, я добре зрозумів, - сказав маленький принц, - але чому ти весь час говориш загадками?

- Я розв'язую всі загадки, - відповіла гадюка.

I обоє змовкли.

Маленький принц перейшов пустелю і нікого не спіткав, лише одну квітку. Малесеньку непоказну квітку з трьома пелюстками.

- Добридень, - сказав маленький принц.

- Добридень, - відповіла квітка.

- А де люди? - ґречно спитав маленький принц.

Якось квітка бачила, як повз неї пройшов караван.

- Люди? Ага, їх, здається, всього шестеро чи семеро. Я бачила їх багато років тому. Та де їх шукати - хтозна. Їх жене вітром. Вони без коріння, це дуже незручно.

- Прощавай,- сказав маленький принц.

- Прощавай, - мовила квітка.

Маленький принц зіп'явся на високу гору. Раніш він ніколи не бачив гір, окрім трьох вулканів, що були йому до колін. Згаслий вулкан правив йому за дзиглика. Отож маленький принц помислив: «З такої високої гори я зразу побачу всю планету і всіх людей». Але побачив лише скелі, шпичасті, шпилясті.

- Добридень, - мовив він про всяк випадок.

- Добридень… добридень… добридень… - озвалася луна.

- Хто ви? - спитав маленький принц.

- Хто ви… хто ви… хто ви… - відповіла луна.

- Будьте моїми приятелями, - мовив він, - я геть один.

- Геть один… геть один… геть один…- відгукнулася луна.

«Яка чудна планета! - подумав тоді маленький принц. - Геть суха, вся в гострих шпичках і солона. А людям бракує уяви… Тільки й повторюють, що їм кажуть… Квітка, яку я мав удома, завше озивалася перша».

Довго простував маленький принц пісками, скелями й снігами і набрів зрештою на дорогу. А всі дороги провадять до людей.

- Добридень, - промовив він.

Перед ним був садок, повний квітучих рож.

- Добридень, - відгукнулися рожі.

Маленький принц поглянув на них. Усі вони скидалися на його квітку.

- Хто ви? - спитав він, вражений.

- Ми - рожі, - відказали квіти.

- Он як… - сказав маленький принц.

I почувся дуже нещасливим. Його квітка запевняла його, що вона на всьому світі одна така. А ось тут буяло п'ять тисяч таких самих квіток, лише в одному саду!

«Як би вона досадувала, коли б побачила це! - помислив маленький принц. - Вона б страшенно закахикала і вдала, що помирає, аби лише не стати смішною. А мені довелося б удавати, ніби я доглядаю її, бо ж інакше, аби принизити й мене, вона справді могла б умерти…»

А потім він ще сказав собі: «А я гадав, що маю такий скарб - єдину в світі квітку, а то звичайнісінька рожа. Проста рожа і ри вулкани заввишки до колін, і то один з них погас, певне, назавжди - цього замало, щоб величати себе принцом…»

Він упав на траву й заплакав.

Отоді-то й показався лис.

- Добридень, - мовив лис.

- Добридень, - звичайненько відказав маленький принц і озирнувся, та нікого не побачив.

- Осьдечки я, - озвався голос, - під яблунею.

- Хто ти? - спитав маленький принц. - Ти такий гарний!

- Я лис, - відповів той.

- Пограйся зі мною, - попрохав маленький принц. - Мені так журно…

- Я не можу з тобою гратися, - мовив лис. - Я не приручений.

- О, даруй, - сказав маленький принц. Але подумав і додав:

- А що означає - приручити?

- Ти нетутешній, - сказав лис. - Що ти тут шукаєш?

- Шукаю людей, - відповів маленький принц. - А що означає - приручати?

- Люди, - мовив лис, - мають рушниці і ходять на лови. Це так ускладнює життя. А ще вони розводять курей. То єдина користь від людей. Ти шукаєш курей?

- Ні, - сказав маленький принц. - Я шукаю приятелів. А що означає - приручати?

- Це поняття давно забуте, - мовив лис, - Воно означає: прихилити до себе…

- Прихилити до себе?

- Авжеж, - мовив лис. - Ти для мене поки що лише маленький хлопчик, достоту такий, як сто тисяч інших. I ти мені не потрібний. I я тобі теж не потрібний. Я для тебе всього тільки лис, достоту, як сто тисяч інших лисів. Та як ти мене приручиш, ми станемо потрібні одне одному. Ти будеш для мене єдиний на цілім світі. I я буду для тебе єдиний на цілім світі…

- Я вже трошки розумію, - проказав маленький принц. - Є одна рожа… мабуть, вона мене приручила…

- Цілком можливо, - відповів лис. - На Землі чого тільки не побачиш…

- О, це не на Землі,- заперечив маленький принц.

Лис нібито дуже здивувався.

- На іншій планеті?

- Так.

- А мисливці є на тій планеті?

- Нема.

- Як цікаво! А кури є?

- Нема.

- Ех, світ недосконалий! - зітхнув лис. А потім знову повернувся до того самого:

- Одноманітне в мене життя. Я полюю на курей, а люди полюють на мене. Всі кури однакові, і люди всі однакові. I я нуджусь. Але як ти мене приручиш, моє життя буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу й розрізнятиму її серед усіх інших. Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Зате твоя хода, як музика, викличе мене з нори. А потім - дивись! Бачиш, он там, на ланах, достигає пшениця? Я не їм хліба. Збіжжя мені ні до чого. Пшеничні лани не ваблять мене. I це сумно. Але в тебе чуб ніби золотий. I як добре буде, якщо ти мене приручиш! Золоте збіжжя нагадуватиме мені про тебе. I я полюблю шелест колосся на вітрі…