Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Однак що далі? У мене все ще зв’язані руки й ноги, і, навіть сильно покусаний, Пембертон зможе з легкістю відправити мене до Бога вівці пасти.

Я трохи розтулила замлілі щелепи.

– Ширше, – звелів він, відхиляючись назад.

Потому блискавично він вихопив у мене з рота заслинену носову хусточку. На одну мить тінь його руки затулила світло ліхтарика, тому він, на відміну від мене, не вгледів слабкий блик жовтогарячого кольору, коли волога грудка падала в пітьму на землю.

– Дякую, – прошепотіла я хрипкувато, роблячи перший хід у другій частині гри.

Скидалося на те, що Пембертон був заскочений зненацька.

– Напевно, хтось знайшов їх, – прокрякала я. – Марки, маю на увазі. Я поклала їх до годинника, можу забожитись.

Я відразу ж збагнула, що зайшла надто далеко. Якщо я кажу правду, у Пембертона більше нема спонук залишати мене живою. Я одна-єдина знала, що він убивця.

– Якщо тільки… – квапливо докинула я.

– Якщо тільки? Якщо тільки що?

Він накинувся на мої слова, як шакал на збиту з ніг антилопу.

– Мої ноги… – заскиглила я. – Болить. Я не можу думати. Не можу… Будь ласка, хоча б ослабте пасок – зовсім трошки.

– Гаразд, – на диво легко погодився він. – Але руки я залишу зв’язаними. Так ти нікуди не втечеш.

Я хитнула головою, виражаючи свою згоду.

Пембертон став навколішки й розщібнув застібку. Коли пасок упав з моїх щиколоток, я зібралася на силі й затопила йому в зуби.

Він поточився й ударився головою об бетон. Я почула, як щось скляне впало на підлогу й закотилося до кутка. Пембертон грузько осів попід стіною, а я чкурнула до сходів.

Одна сходинка… дві… Мої незграбні ноги буцнули ліхтарика, і той покотився на дно ями, де й спинився, освітлюючи підошву одного із черевиків Пембертона.

Три… Чотири… До моїх ніг наче прив’язали гирі.

П’ять…

Тепер моя голова напевне має бути понад ямою, але, якщо й так, у приміщенні панували сутінки. Лише кволе криваво-червоне світло лилося з вікна на розсувних дверях. Надворі, мабуть, споночіло; очевидно, я спала кілька годин.

Поки тривали мої спроби нагадати собі, де двері, у ямі зчинилася метушня. Промінь ліхтарика скажено застрибав по стелі, і раптом Пембертон шугнув сходами вгору й накинувся на мене.

Він злапав мене й здушив так, що навіть дихати було важко. У плечах і ліктях захрускотіли кістки.

Я спробували гепнути його по литці, але він швидко взяв наді мною гору.

Ми гасали кімнатою, як дві розкручені дзиґи.

– Ні! – заволав він, утрачаючи рівновагу й падаючи спиною в яму й пориваючи мене за собою.

Він ударився об підлогу, жахливо торохнувши, і тієї ж миті я беркицьнулась зверху на нього. Я почула, як він охнув у пітьмі. Він зламав поперек? Чи хутко знову скочить на ноги й буде трясти мене, як ганчіркову ляльку?

І раптом із разючою силою Пембертон відкинув мене, і я відлетіла вниз животом у куток ями. Звиваючись в’юном, я стала навколішки, але було запізно: Пембертон ошаліло схопив мене за руку й поволік до сходів.

Він сів навпочіпки й схопив відбуцнутий ліхтарик, потім потягнувся рукою до сходів. Я гадала, що шприц упав на підлогу, але, мабуть, це я чула дзеньк слоїка, тому що за мить я вгледіла виблиск голки – і відчула, як мене шпигнуло в підложжі черепа.

Одною-однісінькою моєю думкою було протягти час.

– Це ви вбили професора Твайнінґа, еге ж? – хапливо спитала я. – Ви й Бонепенні.

Здається, мої слова захопили його зненацька. Я відчула, що його стиск трішечки ослаб.

– Чому ти так гадаєш? – дихнув він мені у вухо.

– Це Бонепенні був на даху вежі, – сказала я. – Бонепенні кричав «Vale!». Він підробився під голос містера Твайнінґа. А ви скинули його тіло в діру.

Пембертон увібрав повітря носом.

– Тобі Бонепенні розповів?

– Я знайшла мантію й конфедератку, – розтлумачила я. – Під черепицею. Я додумалась самотужки.

– Ти дуже кмітлива дівчинка, – сказав він мало не із жалем.

– А тепер ви вбили Бонепенні, і марки ваші. Принаймні були б ваші, якби ви знали, де вони сховані.

Скидалося на те, що мої слова розлютили його. Він сильніше стиснув мені руку, упинаючи великого пальця в м’яз. Я скрикнула від болю.

– Чотири слова, Флавіє, – процідив він крізь зуби. – Де ці бісові марки?

У довгій мовчанці, що запала, у запаморочливій болісті я знайшла рятунок, вислизнувши у свої думки.

Це вже кончина Флавії? – промайнуло в мене в голові.

Якщо так, чи дивиться на мене зараз Гаррієт? Чи сидить вона просто зараз на хмарині, спустивши ноги додолу й кажучи: «О ні, Флавіє! Не роби цього, не кажи ні слова! Небезпека, Флавіє! Небезпека!»

Може бути, однак я її не чую, певно, через те, що я далі від неї, ніж Фелі й Даффі. Або ж вона любила мене менше від них.

Сумний факт, але з трьох дітей Гаррієт лише в мене не залишилось жодних спогадів про неї. Фелі пережила вісім років материнської любові й берегла їх, як скнара. І Даффі наполягала, що, хоч їй виповнилося лише три роки, коли Гаррієт зникла, вона цілком ясно пам’ятала струнку, розсміяну молоду жінку, котра вбирала її в накрохмалену сукенку й чіпець, садовила на килимок на осяяному сонцем лужку й робила світлини розсувною фотокамерою, до того як пригостити її огірковим розсолом.

Ще один укол повернув мене назад до реальності – голка увігналась глибше.

– «Ольстерські Месники». Негайно кажи, де вони.

Я тицьнула пальцем у куток ями, де переснована тінями лежала зжужмлена носова хусточка. Коли промінь пембертонівського ліхтарика мотнувся туди, я відвела погляд геть, потому підвела очі, як, кажуть, робили стародавні святі, шукаючи порятунку.

Я почула його до того, як це невідомо що навернулося мені на очі. Пролунало здавлене гурчання, неначе величезний механічний птеродактиль летів над ремонтним гаражем. За мить розлігся страхітливий звук зіткнення й посипався дощ зі скла.

Приміщення над нами, над ямою, вибухнуло мигтючим жовтим світлом, у якому плавали хмарки диму, немов душі покійників злинули вгору.

Прикипівши до місця, я уп’ялила очі прямо в повітря на дивовижно знайому примару, що, здригаючись, навалилась на яму.

Я очманіла, подумала я. Я з’їхала з глузду.

Якраз над головою, тремтячи, немов жива істота, було днище «ролс-ройса» Гаррієт.

Не встигла я й бровою повести, як почула звуки розчинюваних дверей і ніг, що стрибають на підлогу наді мною.

Пембертон шмигнув до сходів, деручись угору, немов спійманий пацюк. Нагорі він стишився, відчайдушно намагаючись пролізти між краєм ями й переднім бампером «фантома».

З’явилась безтілесна рука й схопила його за комір, висмикнувши з ями, наче рибу зі ставу. Його черевики щезли у снопах світла наді мною, і я почула голос – голос Доґґера! – що казав: «Даруйте мою незграбність».

Пролунав нудотний хруст, і щось гуркнуло додолу, як мішок із ріпою.

Я ще була в заціпенілому стані, коли з’явився привид. Увесь у білому, він легко прошмигнув у вузьку щілину між хромом і бетоном і навально, погойдуючись, шугнув до ями.

Щойно він схопив мене в обійми й заридав у мене на плечі, я відчула тендітне тіло, що дрижить, як лист.

– Пуцьвірінку нетямущий! Пуцьвірінку нетямущий! – кричав він на всі заставки, притуляючись набубнявілими губами до моєї шиї.

– Фелі! – сказала я, очманівши від подиву. – Ти замастиш олією свою найкращу сукню!

За порогом ремонтного гаража, у Коров’ячому провулку, коїлося щось несусвітне. Фелі ридала, стоячи навколішках і міцно обхопивши мене за талію. Поки я стовбичила там нерухомо, здавалося, наче між нами пощезла вся задиристість і на мить Фелі та я стали однією істотою, що полощиться в місячному сяйві тінистого провулка.

І потім, напевно, тут виник із повітря увесь Бішоп-Лейсі, неквапно виступаючи з темряви, кудкудакаючи на осяяній ліхтарем сцені й переповідаючи одне одному, хто що робив, коли звук зіткнення луною розійшовся по селищу. Усе це скидалося на сцену з «Бригадуна», де селище помалу повертається до життя на один день кожні сто років.

«Фантом» Гаррієт, прекрасний радіатор якого був пробитий через те, що його використали як таран, тепер тихо стояв і курів перед ремонтним гаражем, і вода цівками текла в пилюгу. Кілька кремезних чоловіків – мені впало в око, що одним із них був Туллі Стокер, – відсунули важкого автомобіля, щоб Фелі змогла вивести мене з ями на яскраве, жагуче світло, що його розливали великі круглі фари.

Фелі підвелася з колін, але все ще хапалась за мене, як молюск за лінійний корабель, і збуджено торохтіла:

– Ми пішли за ним слідом. Доґґер знав, що ти не повернулась додому, і, коли він постеріг, що хтось вештається будинком…

Вона вперше за все моє життя так доладно говорила, звертаючись до мене, аж я стояла там, насолоджуючись плином адресованих мені слів.

– Звісна річ, він зателефонував до поліції; потім сказав, що коли ми підемо вслід за ним… якщо ми не засвітимо фар і будемо триматися дуже позаду… О Боже! Ти б бачила, як ми мчали провулками!