Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Татова відповідь пролунала не одразу.

– Так, – нарешті вимовив він, – я виходив уранці. До каретного сараю.

Я погамувала недобру посмішку. Шерлок Голмс якось сказав про свого брата Майкрофта, що побачити його за межами клубу «Діоген» однаково складно, як і трамвай у селі. Можна подумати, що в мого тата, як у Майкрофта, була персональна колія, і він не сходив з неї. Крім церкви й нечастих поспішних вилазок до потяга, щоб відвідати виставку марок, тато вряди-годи, якщо взагалі таке коли-небудь траплялось, потикався з будинку.

– О котрій годині це було, полковнику?

– О четвертій. Можливо, трохи раніше.

– Ви були в каретному сараї протягом… – інспектор Г’ювітт зиркнув на годинник у себе на руці, -…п’яти з половиною годин? Від четвертої й дотепер?

– Атож, достеменно так, – сказав тато. Не в його звичці, щоб йому ставили запитання, і, незважаючи на те що інспектор цього не прикмітив, я вловила в його тоні неабияке роздратування.

– Зрозуміло. Ви часто виходите туди о такій порі?

Запитання інспектора пролунало досить недбало, але я знала, що це була вдавана недбалість.

– Ні, зовсім ні, – відповів тато. – До чого ви ведете?

Інспектор Г’ювітт підніс ручку до кінчика носа, наче збирався подавати питання на розгляд у парламент.

– Ви кого-небудь бачили?

– Ні, – сказав тато, – звісна річ, ні. Ні душі.

Інспектор Г’ювітт на кілька секунд облишив ніс, щоб зробити нотатку.

– Значить, нікого?

– Ні.

Інспектор випустив легке сумовите зітхання, немовби знав уже все загодя. Дещо розчарований, він увіпхнув записник до внутрішньої кишені.

– Дозвольте останнє запитання, полковнику, – раптом сказав він, наче йому щось зненацька спало на думку. – Який клопіт ви мали в каретному сараї?

Тато перевів погляд від вікна й зціпив щелепи. Крутнувшись, він поглянув інспектору просто у вічі.

– Я не готовий відповісти на це питання, інспекторе, – процідив він.

– Чудово, – промовив інспектор. – Гадаю…

У цю мить місіс Мюллет широко розчинила двері своїм гладким задом і вкотилася в кімнату із цілою тацею наїдків.

– Я принесла смачне макове печиво, – оголосила вона, – печиво й чай, а для міс Флавії скляночку молока.

Тільки не макове печиво й молоко! Я не зносила макового печива місіс Мюллет, як святий Павло не зносив гріх. Або й дужче. Мені хотілося заскочити на стіл і, трясучи виделкою з наштрикнутою сосискою, мов скіпетром, заволати, як викапаний Лоуренс Олів’є:[30] «Невже ніхто не позбавить нас від цієї метушливої кондитерки?»

Але зробити це я не наважилась. Я сиділа тихо-лагідно.

У цей час місіс Мюллет зробила плавний реверанс і поставила свою ношу перед інспектором Г’ювіттом, аж глядь – помітила тата біля вікна.

– О! Полковнику де Люс! Сподівалась я, що ви покажетесь. Я сказати вам хотіла, що позбавилася від птаха мертвого, якого знайшли на порозі ми вчора.

Місіс Мюллет десь зажила ідеї, що зворотний порядок слів надає мовленню не лише витонченості, а й певної поетичності.

Перш ніж тато встиг змінити тему розмови, інспектор Г’ювітт уже тримав віжки в руках.

– Мертвий птах на порозі вашого дому? Можна докладніше, місіс Мюллет?

– О, сер, ми з полковником і міс Флавією на кухні були. Я тоді витягла щойно неймовірний кремовий торт із духовки й на підвіконня, щоб вистигав, його поставила. О такій порі я вже починаю думати про те, щоб повертатися додому, до Альфа. Альф – це чоловік мій, сер, і йому не до вподоби, щоб я десь швендяла, коли чаювати годиться. Каже, що в нього в животі зачне булькати, якщо зламати режим дня впорядкований. Травлення псується, і проблеми тут як тут. Відра, швабри й інша всячина.

– О котрій годині це було, місіс Мюллет?

– Близько одинадцятої чи хвилин на п’ятнадцять пізніше. Я працюю тут чотири години вранці – із восьмої до дванадцятої і три години вдень – із першої до четвертої. Але знаєте, – додала вона й кинула неочікувано понурий погляд на тата, котрий надто вже зосереджено дивився у вікно, щоб помітити це, – уже заведено, що я затримуюсь, роблячи те-се.

– А птах?

– Птах лежав на порозі мертвою грудкою. Бекас, ось який він був, бекас. У цьому немає сумніву – за своє життя я готувала їх бозна-скільки разів. Налякав мене мало не до смерті. Простягся там на спині, пір’я тремтить на вітрі, наче його шкірка ще жива, хоча серце вже не б’ється. От послухайте, що я сказала Альфу. Я сказала: «Цей птах лежав там, наче його шкірка була ще жива…»

– У вас гостре око, місіс Мюллет, – перервав її інспектор Г’ювітт, і вона напиндючилася з гордощів, мов воластий голуб. – Було щось іще?

– Атож, сер, на його дзьоб була настромлена марка, ніби він приніс її в роті, як лелека носить дитинку в пелюшках, якщо ви розумієте, про що я, але якщо з іншого боку, то зовсім не так.

– Марка, місіс Мюллет? Що за марка?

– Поштова марка, сер, але не з тих, якими ми користуємося тепер. О ні, абсолютно інша. На цій марці була намальована голова королеви. Не її величності, нашої королеви, нехай благословить її Господь, а старої королеви… як же її на ім’я… королеви Вікторії. У кожному разі, так би воно й було б, якби пташиний дзьоб не стирчав із того самого місця, де має бути обличчя.

– Ви впевнені стосовно марки?

– Їй-Богу, сер. Альф збирав марки, коли ми тільки познайомились, і по сей день зберігає рештки колекції, які його брати не поцупили й не позаставляли, в коробочці з-під печива під ліжком у кімнаті, що нагорі. Бувають дні, коли він виймає їх подивитись, як у ті роки, коли ми були молодими, але не так часто – каже, що це наганяє на нього тугу. А все-таки мені по змозі впізнати «Пенні Блек»[31] із першого погляду, незважаючи на те, простромив її пташиний дзьоб чи ні.

– Дякую вам, місіс Мюллет, – сказав інспектор Г’ювітт, уминаючи макове печиво, – ваша допомога неоціненна.

Місіс Мюллет знову розпливлась у реверансі й попрямувала до виходу.

– От так штука, сказала я Альфу. Я сказала, в Англії не зустрінеш бекасів до вересня. Уже й не порахую, скількох бекасів мені довелося наштрикнути на рожен і засмаженими подати до столу на кусні хліба. Місіс Гаррієт, нехай Господь благословить її душу, нічого не було до смаку більше, ніж…

Позаду мене почувся стогін, і коли я обернулася, то побачила, що тато зігнувся навпіл, як складаний стілець, і звалився на підлогу.

Маю сказати, що інспектор Г’ювітт відреагував зразково. Він миттю метнувся до тата, притулив вухо до грудей і послабив краватку, щоб дати доступ повітрю. Я зрозуміла, що він не ловив ґав на заняттях із надання першої невідкладної допомоги. Ще за хвильку він відчинив вікно, притиснув вказівний і підмізинний пальці до нижньої губи й свиснув. Я би не пошкодувала гінеї, щоб навчитися так свистіти.

– Пане Дарбі! – гукнув він. – Ходіть сюди, будь ласка! Мерщій! І не забудьте валізку.

Я ж продовжувала стовбичити, затуливши рота руками, коли пан Дарбі влетів у кімнату й опустився навколішки біля тата. Швидко оглянувши його, він дістав із валізки маленький синій слоїк.

– Знепритомнів, – сказав він інспектору Г’ювітту, місіс Мюллет і мені. – Маю на увазі, він зомлів. Нема чого турбуватися.

Хху!

Він відкоркував слоїк, і за той короткий час, поки підносив його до татових ніздрів, я розпізнала знайомий запах – це був мій старий приятель карбонат амонію. По дружбі в лабораторії я його називала нюхальною сіллю, чи просто сіллю. Я знала, що sal ammoniac названа за місцевістю, неподалік якої була вперше виявлена, – храм бога Амона в Давньому Єгипті (там її знайшли в сечі верблюда). Також мені було відомо, що далеко пізніше в Лондоні запатентували спосіб, у який нюхальну сіль можна видобути з патагонського гуано.[32]

Хімія! Хімія! Як я її обожнюю!

Пан Дарбі все ще тримав слоїк під носом у мого тата. Той пирхнув, наче бик у полі, його повіки розтулилися, як віконниці. Але жодного слова не вилетіло з його вуст.

– Хе! Ласкаво просимо до земного падолу! – сказав пан лікар, коли тато занепокоївся й зробив спробу спертися на лікоть. Попри свій бадьорий тон, пан Дарбі не кидав опікуватися татом, як новонародженим. – Заждіть трохи, доки не зберетесь на силі. Ще хвильку полежте на цьому старому аксмінстерському килимі.

Інспектор Г’ювітт стояв неподалік із серйозним виразом. З його допомогою тата підвели.

Важко спираючись на руку Доґґера, якого тоді ж негайно покликали, тато обережно піднявся сходами до своєї кімнати. Дафна й Фелі теж ощасливили нас своєю присутністю – насправді мої сестри просто продемонстрували два сполотнілих обличчя, одне одного вартих, за поручнями.

Місіс Мюллет поспішала на кухню, але враз зупинилася коло мене й турботливо поклала руку мені на плече.

– Тобі сподобався тортик, дитинко? – запитала вона.

Я й думати забула про торт. Я взяла аркуш із записника пана Дарбі.

– Умгу, – мугикнула я.