Владимир Владко - Сивий Капiтан (на украинском языке)

Попереду була неминуча загибель. Кинути "Люцифер", своє улюблене дiтище, Ернан Рамiро не мiг: надто багато працi, сподiвань i згадок було пов'язано з ним. Що ж лишалося перед ним, який вихiд?

Тiльки останнiй бiй, тiльки горда смерть людини, яка нiколи i нi за яких обставин не здається, а йде назустрiч долi!

Марта i Педро Дорiлья були на "Люциферi" стороннiми людьми, Капiтан зразу ж таки вирiшив висадити їх на островi i вiдправити далi вiд приреченого "Люцифера". А разом з ними i Олеся... того Олеся, що чимсь, як розповiдав Валенто, нагадував Ернану Рамiро маленького сина Лорхе... Олесь згадав зворушливе прощання Ернан а Рамiро, його теплi, схвильованi слова, що звучали так дивно, так душевно, останнi слова Сивого Капiтана, зверненi до нього, - i якийсь клубок пiдступив до його горла... О Капiтане, коли б ви знали, як зараз сумно, як тоскно Олесевi, немов вiн втратив найближчу, найрiднiшу людину!..

Так, Ернан Рамiро вирiшив врятувати i Марту, i її батька, i Олеся. А разом з ними i Валенто Клаудо, свого вiрного i вiдданого помiчника. Тому вiн i наказав Валенто йти разом з ними. I розгнiвався, коли Валенто Клаудо спробував сперечатися й нагадувати, що вiн потрiбен для лагодження "Люцифера".

Яке лагодження? Хiба можна встигнути щось зробити до того, як настигне погоня, як буде зроблений напад? Для лагодження пробоїни, генератора, електромагнiтного захисту потрiбно багато часу. А погоню буде надiслано негайно, це ж ясно. Тому Капiтан i поглядав, прощаючись, весь час на небо, шукаючи там першого вiсника наступної атаки, розвiдувального лiтака. Вiн на все зважив у цi останнi хвилини! Так само, як зважив вiн i на долю iнших його помiчникiв i товаришiв по "Люциферу", напевно, так само...

Олесь уявляв собi, як Капiтан, помiтивши, що наближається ескадрилья лiтакiв, наказав усiм вийти з "Люцифера". Просто наказав, нiчого не пояснюючи. Вiн-бо знав, що його наказ буде виконано без будь-якого обговорення, без роздумiв, як завжди. А тодi, залишившись на "Люциферi" сам, вiн включив механiзми i знявся в повiтря, раптово знявся на свiй останнiй безнадiйний бiй, жертвуючи собою для врятування iнших. Нiщо вже не могло допомогти йому самому, тiльки гордiсть людини, що нi за яких умов не здається ворогам, вела його вперед, надавала йому сили!

I знов Олесь вiдчув, що якась тепла хвиля пiдiймається в його душi, захльостує його i примушує стискуватися серце, сповнене поваги до цiєї надзвичайної людини, яка була не лише гордою, владною i навiть свавiльною, але знайшла в собi силу пожертвувати власним життям, рятуючи товаришiв. Вiн сумно схилив голову...

Бiля юнака пролунав голос Валенто Клаудо, похмурий i безбарвний, позбавлений будь-якого життя:

- Ви лишайтеся тут, чи що, Педро. Або йдiть до селища, все одно. А я повернуся до узгiр'я, там нашi ж... дiзнаюся, що вони й як. Повернуся згодом, тодi знайду вас... тут або в селищi, однаково. Мабуть, уже з ними повернуся...

Педро не вiдповiв, а Олесь вiдгукнувся:

- Але ж Капiтан наказав...

- Ти менi не згадуй зараз про Капiтана, - несподiвано гостро перебив його Валенто Клаудо. Юнак здивовано поглянув: що сталося? Хiба вiн щось сказав не так?

Валенто все ще тримав у руцi великий ракетний пiстолет, з якого вiн хотiв нещодавно подати сигнал про наближення лiтакiв. Вiн неуважно дивився на нього, наче не знаючи, що з ним робити. А тодi кинув пiстолет на землю:

- Це ще заважає тут, - буркотнув невдоволено. Потiм перевiв вiдсутнiй, наче чимсь заклопотаний погляд на Олеся.

- Капiтана немає, розумiєш? - сказав вiн чiтко. - I нема чого говорити про нього. Досить уже! Набалакалися!

Не кажучи бiльше й слова, Валенто повернувся i швидкими кроками пiшов у напрямi узгiр'я. Юнак розгублено дивився йому вслiд.

- Не засмучуйся, Алексо, - звернулася до нього Марта. її вологi ще очi спiвчутливо дивилися на Олеся. - Бач, Валенто такий розстроєний... Йому, напевно, дуже боляче, ти розумiєш, Алексо...

- Розумiю. А хiба менi не боляче? Всiм...

- Що тiльки нам тепер робити, Алексо? - вела далi Марта смутно. - Ми тут нiкого не знаємо... i куди подiтися?..

Олесь мовчки знизав плечима...

Вiн знов уже дивився на море, безкрає, спокiйне, тихе; наче i не було воно свiдком того, що сталося тут. Вiчне, то бурхливе, то лагiдне море, чого тiльки воно не бачило? Минули тисячi й сотнi тисяч рокiв, а воно, мабуть, все таке ж саме. Минуть iще тисячi рокiв, а воно залишиться таким самим синiм i незворушним, бо що для нього всi подiї, людськi радостi й горе, сум i надiї, грозова злива чи гаряче сонце?.. Все проходить, все минає, не лишаючи слiду на широких грудях моря, як i кораблi, що пропливають ним, як i отой корабель, що пливе зараз звiдкись з пiвдня, держачи курс на пiвнiчний схiд... Куди, до якої країни пливе вiн, цей корабель?..

На твоєму борту, невiдомий корабель, люди. Вони не знають i нiколи не взнають про те, що сталося над маленьким островом, повз який ти пропливаєш, щоб згодом вiддалитися. Який край чекає на тебе, великий бiлий корабель, що пливе вже зовсiм близько, який прапор майорить на твоїй кормi в подувах легкого бризу, що дме з острова Тарквенiдо?..

I враз наче гаряча хвиля залила серце Олеся, вiн здригнувся i завмер, вчепившись руками в скелю. Весь свiт у цю мить скупчився для нього в малесенькiй плямцi, яка червонiла на кормi бiлого корабля. Нi! Нi! В таке щастя не можна повiрити! Адже ж це вiн, рiдний, рiдшiй червоний прапор!..

Як божевiльний, Олесь звiвся, пiдскочив i, шалено розмахуючи руками, нестямно заволав:

- Наш! Наш, радянський корабель, Марто, Педро! Наш!

- Що з тобою, Алексо? Що сталося? - занепокоїлась Марта.

- Наш! Радянський корабель у морi! - кричав Олесь. - Вiн пливе повз острiв! Наш порятунок!

- Де? Де? - вмить опинилася бiля нього Марта. Вона вдивлялася в море, прикривши очi вiд сонця тонкою смаглявою рукою.

- Червоний прапор! Хiба ж ти не бачиш? Он, на кормi! - продовжував несамовито вигукувати юнак.

- Ой, бачу, Алексо! Батьку, батьку, поглянь! Червоний, це ж значить радянський, так, Алексо?

- А який же ще? Вiн вiзьме нас на борт, вiн врятує нас! Бо це наш, радянський корабель!

Марта рвучко повернулася до Олеся:

- Так хiба ж вiн знає, що ми тут? Вiн пройде мимо, Алексо.

- Нi!

Олесь кинувся до ракетного пiстолета, що лежав на землi, кинутий Валенто Клаудо. Як добре, що Валенто лишив його тут!

- Радянський корабель не може пройти мимо, коли вiн бачить, що хтось подає йому сигнал бiди, - говорив юнак, зводячи курок. - А двi ракети одна за одною, це саме такий сигнал! Ось!

Вiн пiдняв руку з пiстолетом, натиснув на спуск. Вклав другу ракету, вийняту з рукоятки, ще раз вистрiлив. Двi червонi лiнiї простягайся з берега в напрямi корабля, два червонi сигнали, що закликали на допомогу i водночас указували, в якому мiсцi перебувають тi, хто просить допомоги.

- Дивись теперь! Дивись! - вигукнув Олесь.