Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

Уранці, коли в каміні ледь жевріли останні вуглини, ми під диктовку брата написали заяви до Школи космічних пілотів, і він, погостювавши два дні, таємно повіз їх із собою. А через кілька місяців на пошту в містечко прийшли два листи в яскраво-блакитних конвертах із штемпелем Головного Космічного Управління. У листах брат сповіщав, що все владналося, треба чекати лише виклику.

Того ж дня ми розповіли про все вдома.

На той час у мене був тільки батько, котрий не протестував проти мого вибору, спитавши лише:

— А як же твої картини?

У неповних сімнадцять років я вже брав участь у кількох художніх виставках, і, природно, батько був певен, що я збираюся стати художником. Та я промовчав, і вже ніколи не поверталися в розмовах до моїх картин. Думаючи інколи, чому я справді не зайнявся малярством, поміж багатьох причин я бачу одну — все давалося мені занадто легко, тому, мабуть, я не ставився до своїх здібностей серйозно.

Його ж батьки запротестували, і він пішов з дому, проживши два дні напередодні від’їзду в нашому будиночку.

Після випуску з Школи ми з ним одразу ж були прийняті в Комітет по розвідці руд і металів і майже два роки літали на славетному “Ельдорадо”, яким командував тоді Дік Трайвер, знаменитий Великий Дік, котрий відкрив золото на Токмаці. Наша робота добре оплачувалася, й ми любили її. Чого ж іще.

У ті роки, повертаючись із польотів, ми були об’єктом заздрості багатьох. Та яке нам було до них діло. У нас склалося своє вузьке коло. Коло людей, що постійно ходять по лезу ножа. Хоча по-справжньому ми й не розуміли цього тоді. Ми були молоді, перед нами було нескінченне свято життя, в якому здійснювалися будь-які наші забаганки, бо ми могли заплатити за все. Й дурненькі, ми думали тоді, що увесь світ належить нам. За місяць-два короткого перепочинку між рейсами ми без жалю процвиндрювали сотні тисяч. На ті гроші, що я витрачав за день, колись наша сім’я жила півроку. Ми нічого не заощаджували — адже попереду було ще так багато рейсів. Чи любили ми гроші? Мабуть. Хоча й з презирством ставилися до них, звикнувши там, у космосі, жбурляти золоті брили до вантажних відсіків “Ельдорадо”, мов каміння на воза.

Та вже тоді ми розуміли, що будь-хто, навіть ми, без того золота ніщо.

Відлітавши на “Ельдорадо” перший іспитовий строк третіми помічниками, ми разом із ним перейшли на “Діану” — другими. І це в двадцять три роки! Таке можливе було лише завдяки піклуванню брата, який десь там, угорі, “натискав” якісь важелі, й доля пригортала та голубила нас.

“Діана” — одного класу з “Ельдорадо”, до того ж, пізнішої серії, тож єдиною перевагою, яку мав перед нею старий “Ельдорадо”, була слава останнього, спричинена у свою чергу славою його легендарного командира.

Ми ще не знали тоді, що доля вже зраджує нас.

У першому ж нашому рейсі “Діана” зазнала аварії і, втративши п’ятнадцять чоловік екіпажу, ледь повернулася на базу. Уперше ми вертали не просто без золота, загинула більш як половина екіпажу. Це були надійні й відчайдушні хлопці, котрі, як і ми, пішли б один за одного у вогонь і воду. Уперше стикнувшись віч-на-віч зі смертю, ми зрозуміли, що життя — то занадто висока ціна за шматок блискучого металу. Уперше ми зрозуміли тоді, що воно, те життя, було зовсім не таким, яким видавалося. І раптом захотілося тиші та спокою, такого повного й великого, який ми відчували багато-багато років тому, сидячи у напівтемній мансарді біля каміна й підкладаючи в багаття ще холодне, тільки з морозу гілля…

Дуже помітною, мов на долоні, була в маленькому містечку дріб’язковість, скупість, нікчемність.

Єдиним, що лишилося для нас незмінним у цьому світі нашого дитинства, була мансарда. Так само затишно й спокійно почувалося біля каміна, такими ж новими були для мене стоси пожовклих часописів, що припадали пилом у кутку.

Якось непомітно минула осінь. Дрібний сірий сніг кожного ранку притрушував бруківку. Річка ще не вкрилася льодом, і тиха вода в ній була чорною та холодною.

У грудні надійшли виклики в Комітет, і ми того ж дня виїхали, усвідомлюючи, що чарівної казки нашого дитинства вже не існує.

Усі гроші я залишив батькові. Від’їжджаючи, я раптом відчув, який він самотній у цьому містечку, у цьому світі, де нікого, крім мене, у нього вже немає. І вперше мені стало шкода його, захотілося обняти, та я чомусь стримав себе, не відаючи, що це наша остання зустріч, що за кілька місяців він помре…

Великий світ, куди ми повернулися, зустрів нас незмінним: галасливим та веселим. Він пропонував усе, що завгодно, вимагаючи тільки одного — грошей.

А грошей у нас уперше в житті не було.

В Комітеті ми взяли аванс у рахунок наступного рейсу, і більшу частину його я відіслав старому.

“Діану” відремонтували, вже тривали останні перевірки, і кожний з членів екіпажу займався своїм “господарством”. Часу було обмаль, тож уперше за кілька місяців з’явилася рятівна можливість пірнути з головою в роботу, ні про що інше не думати.

Налагодження електроніки затягнулося, і стартували ми лише в першій половині березня, коли починалася весна.

Ми з ним знову летіли другими помічниками, і знову, як завжди в таких рейсах, після виходу у Великий Космос, було вдосталь вільного часу, а відтак можливості думати про щось інше, крім роботи.

Той політ також склався невдало, і хоча цього разу ніхто не загинув, нас покинула віра в свою зорю, у те, що весь світ обертається навколо нас.

Золото, яке колись саме, здавалося, пливло в руки, тепер чомусь вислизало.

“Ельдорадо”, що стартував раніше, також повернувся порожнім, і Дік Трайвер перестав виходити на люди.

Ціни на жовтий метал одразу ж підскочили й зростали день у день. Останні шпальти газет, що друкували судову хроніку, вже не вміщали всього, тому наводили тільки побіжний огляд найгучніших процесів, пов’язаних з банкротствами.

Надійшла звістка про смерть батька. Одержаного за невдалий політ ледь вистачило, щоб розрахуватися за попередній аванс. Мені вперше довелося позичити гроші, щоб поїхати на похорон.

Приїхавши, я довідався, що банк, вкладником якого був батько, збанкротував другого дня після офіційного оголошення, що “Ельдорадо” й “Діана” повернулися з порожніми вантажними відсіками. Старий залишився без копійки, бо не тримав готівки, та знову чомусь не сповістив мене про свою скруту. На що він мав надію, вже ніколи не дізнатися. Спочатку сяк-так перебивався позичками, що було зовсім не в його правилах, потім дещо продав, потім його перестали бачити, а про те, що він живий, здогадувалися по освітлених увечері вікнах. Якось вікна були темними три доби, і сусіди, виламавши двері, знайшли його в ліжку вмираючим. Врятувати його вже було неможливо.