Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

Об’єкти енергетичного плану бачать не всі люди, а лише ті, що здатні сприймати тонкіші подразники. За давнини таких людей називали відьмаками та відьмами і спалювали на багаттях. Тепер ми називаємо їх екстрасенсами, телепатами, ясновидцями, шизофреніками та іншими малопривабливими термінами і лікуємось у них або лікуємо їх. Звичайно, крім цих людей, є й справді хворі, з неповноцінною психікою. Однак ми, на жаль, ще не можемо з певністю відділити людей з надто розвішеною психікою від людей зі спотвореною психікою і лікуємо тих і других однаково — нейролептиками та інсуліном. Поза нашими турботами залишається значна група людей, які бачать явища і предмети енергетичного світу, але не усвідомлюють цього, думаючи, що бачене ними — це якісь побічні світлові ефекти фізичного світу чи оптичні дефекти власного світосприймання. До цієї категорії належите, як мені здається, і ви, шановний художнику.

Чому я так думаю? Бо люди й рослини, яких ви зображуєте, дуже несхожі на те, що всі ми бачимо нашим звичайним зором…

Так, так, звичайно, ви маєте право на індивідуальне творче бачення і зображення світу! Але справа в тому, що в даному разі ваше бачення світу не таке вже й індивідуальне, — саме такий вигляд мають люди й рослини, коли їх сприймати в енергетичному плані.

Звідки я знаю? З розповідей, описів та й з власного досвіду.

Так, іноді при певному стані свідомості мені вдається дещо бачити й поза межами фізичного плану. Так, це здатність суб’єктивна, а от картина, на мій погляд, може бути об’єктивним засобом встановлення контакту з іншими, багатомірними планами.

Я не художник і не знаю, як це зробити. Але знаю, що немає нічого неможливого. Для первісного художника зображення третього виміру на площині теж здавалось неможливим, і, коли йому потрібна була тримірність твору, він вдався до скульптури. Тепер тримірне видовище прекрасно реалізується на площині. Намальовані пейзажі і споруди при кваліфікованому виконанні і вмілій кінозйомці ми не відрізняємо на екрані від справжніх, об’ємних. Певен, що можна найти спосіб зображення на площині не лише третього виміру — глибини, але й четвертого — часу.

Як можна зобразити час?

Це вже ваша справа, ви — представник образотворчого мистецтва. Тільки не треба лякатися загадковості часу. Це такий самий вимір, як довжина, ширина чи височина. Просто цим виміром наша психіка тільки-но оволодіває, і тому ми ще не можемо бачити у ньому весь об’єкт відразу, як бачимо у будь-якому з трьох інших вимірів. Натомість ми розглядаємо об’єкт поступово, утворюючи в такий спосіб минуле, сучасне і майбутнє, тобто час. Насправді ж ці критерії часу існують разом, так само, як разом існують всі компоненти фізичного простору — довжина…”

Мені було ніяково читати цю свою “промову”, виголошену шість років тому в піднесеному стані, і я став гортати щоденник далі. Маджак вів його протягом кількох років, аж до самої смерті. Тут було чимало записів, і всі вони стосувались теорії і практики осягнення четвертого виміру. Слідчий мав рацію — розмова зі мною в той злополучний день запала художникові в серце і породила в ньому пристрасне прагнення зобразити четвертий вимір на картині.

Як свідчили записи, Петро Ярославович багато читав, наполегливо працював над собою і над картиною. Він заглибився в психофізіологічні проблеми, займався медитацією, почав приділяти підвищену увагу станові свого організму, підібрав “найоптимальніше харчування” (запис 17 квітня 198…р.), почав спостерігати прояви своєї психічної діяльності і помітив нові здатності, нові ефекти сприймання, почав відчувати в своєму організмі “вібрації якоїсь незнайомої енергії” (запис 14.09.198… р.).

Художник багато працював над втіленням свого задуму, перевтомився. Закінчивши картину, він злякався свого “дітища”, сховав його до шафи і довго боявся дивитися на неї. 6.08.198… року він нарешті наважився подивитись на картину і вперше на її місці побачив “отвір у якийсь інший світ”, де рухались якісь фігури, хотів сам туди “увійти”. Після того, як тільки сідав перед картиною і входив у свій “найбільш загострений стан свідомості”, відчував, немов тіло “скручується, як волокна мотузки”, і потрапляв у незнайому місцевість.

На початку лютого 198… року в художника зникла межа між обома світами. Незабаром він знайшов спосіб “виходу в інший світ” за допомогою повороту голови (запис 16.03.198… р.). У 198… році в нього склалась нова система поглядів. Роздвоєння стало обтяжливим. Наприкінці року (точних дат художник вже не ставив) він записав таке:

“Мені вже легше писати глаголицею, ніж цим письмом. Я більше ТАМ, ніж ТУТ, я знайшов себе. Я — ТОЙ, правитель могутньої держави волинян, подобаюсь собі більше, ніж я — ЦЕЙ, невдаха-художник. Повертатись сюди вже важче, та й ніколи: багато клопоту з Ардагастом. Якщо колись не повернусь, то опіку над картиною і щоденником хай перебере Андрій Глинський”.

Це був останній запис, і я в пошуках продовження перевів погляд на картину. Тієї ж миті хвиля дрімоти залила мене. Плями на картині почали розпливатись, перетворюватись на хмарки туману, який сплинув з картини, пройшов крізь мене і зник десь позаду, відтискуючи звичний світ. Я опинився серед лісу, обіч ледь помітної дороги, стривожений відчуттям повтору, того, що вже колись був тут. Напружено придивляюсь і прислухаюсь, бо звідкись знаю, що не один у цьому лісі. Так і є! Чую іржання, перестук копит, бачу кавалькаду озброєних вершників у плащах і малахаях. Тепер пізнаю переднього — це Петро Маджак. Завмираю в кущах, пропускаю вершників. Раптом Маджак підводиться на стременах, оглядається, знаходить мене очима і схвально киває. Усім тілом відчуваю запаморочливий подих Незвичного і зомліваю.

Опритомнів від того, що Мурко своїм шорстким язиком лиже мені скроню. Поступово все пригадав… Не наважився знову глянути на картину, підвівся і вийшов з кімнати. Надворі вже темно. Надії десь немає, пішла, мабуть, до подруги, а Оксанка спить міцним сном дошкільняти. Не придумав нічого ліпшого, як і собі вкластись спати.

Наступного дня тільки-но прокинувся, зиркнув на картину. Вона була мирною, спокійною. Уважно роздивився твір Маджака. Нічого подібного досі не бачив. Незвичні фарби, незвичні барви, незвична композиція. При відсутності сюжетного зображення картина, як не дивно, здавалась живою, напруженою. Перечитав щоденника. Ось і останній запис… Знову глянув на картину… Вона наче пожвавішала, але жодних ознак дії не виявила. Останній запис… Про державу на Волині і якогось Ардагаста… Та це ж можна перевірити в істориків!

Хапаю записник і телефоную до свого університетського товариша в інститут археології. Робочий день ще не почався, але він, на щастя, вже на роботі.