Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

Труда не може сидiти спокiйно. Вона з усiєї сили тисне Максову руку, шепоче, тягнеться всiм тiлом туди, в небо.

Вмить пiд страховищами внизу (очевидно, в палацi) розлягається чудний гомiн, потiм щось страшно вибухає раз за разом, блимаючи в небо таким свiтлом, що всi чотири обличчя за кожним разом вистрибують iз тьми. I виразно видно поширенi, неприродно блискучi очi.

Серед страховищ їздiймається непокiйний рух, миготiння рiзнокольорових вогнiв, звуки труб. Вони прожогом летять одне до одного Але тут же, як налетiлий на яму кiнь, одстрибують убiк, летять угору й гаснуть. Що таке?!

– Дивiться, дивiться синiй промiнь, синiй промiнь! Знизу, з палацу, в небо вузьким вiялом увiткнулося пасмо синього свiтла Воно помалу, поволi рухається то в той бiк, то в другий I це легеньке повiвання синього вiяла змiтає з неба, як пушинки, велетенськi страховища. Але в той самий мент у чорнявi неба, там, де зникли страховища, бризкають невеличкi iскри. Бризкають, гаснуть, а через якийсь мент унизу пiд ними громом розкочуються вибухи.

– Вони вiдстрiлюються! Палац узято! Палац узято!

Синiй вiник жвавiше лiтає по небу, кружляє, перелiтає вiд Iскри до iскри, гасає, мете. Часом його синю смугу перерiзує стрiмголов летюче, темне, з блиском i крилами тiло, падаючи вниз,збитий левiафан.

У повiтрi чути якийсь гостросолоний дух. У носi крутить, щипає за очi, виступає слина.

Доктор Рудольф раптом сильно тисне Елiзу за руку й швидко повертається до Труди й Макса.

– Панове! Газ! Швидше звiдси!

Елiза хапливо нахиляється до стерна, клацає, авто здригається, пнеться задом, м'яко повертає носом i, ставши як слiд на дорогу, прожогом жене до мiста.

А вибухи позаду вже переходять у безперестанний дрiботливий гуркiт. Вiяло гасає по небу. З бокiв з'являються счьожки, зникають, iскряться.

На вулицях повно народу. Розбурханим, розтривоженим комашником бiгають, перебiгають iз мiсця на мiсце. Летiти вже вулицею не можна Комашня щохвилини зупиняє авто, видряпується на нього, засипає питаннями, жахно скрикує, обсипаеться, летить рятувати свої комашинi подушечки. А замiсть обсипаних насипаються iншi.

Небо вже починає сiрiти. Контури будинкiв виступають угорi виразнiше, вогнi вулиць стають блiдiшi.

Там же стає все тихше й тихше й нарештi зовсiм затихає. I немає вже свiтляних блискавок, стьожок i вiяла. Кiнець.

Але який?! Перемога чи..

Вмить iз того боку вiд палацу вилiтає широке пасмо свiтла. Воно помалу спокiйно сунеться небом низько над землею, як колосальний гребiнь. Зубцi його часом черкають об шпилi й башти будинкiв, i тодi вони загораються на мент свiтлом i гаснуть.

– Летять палити Берлiн!! А а-а1!

Кишуща маса комашнi ураганом панiки розмiтається з вулицi на тротуари, впихається виючими грудками в дверi, у вiкна, в найменшi щiлини. Рудольф, Макс, Труда кричать, заспокоюють, але їхнiй крик губиться серед зойку й лементу, як писк комарiв серед шуму прорваної загати.

А страшний гребiнь щораз ближче та ближче. Вже блимає вiдблиск його вогню на шибках вiкон, уже жовтiють стiни будинкiв угорi. От уже майже над головами, вже один бiк вулицi освiтлений, як од пожежi, другий – у косих тiнях.

Але що то?! На свiтляних велетенських зубцях гребеня величезнi рамцi, а в тих рамцях якiсь чорнi лiтери. Так, дiйсно, лiтери! Нiмецькi! Читайте, читайте!

"Сонцеїсти! Вiтаємо з перемогою! Вороги Сонячної машини в Нiмеччинi знищенi. Армiя з нами й вами! У французькiй експедицiйнiй армiї повстання. Перемога Сонячної машини на всiй планетi. Слава Сонячнiй машинi!

Каесем Експедицiйної Армiї Союзу Схiдних Держав у Нiмеччинi"

Благовiсний, палаючий щастям, мовчки гримлячий гребiнь просувається далi. Тiнi пересуваються, загораються новi шибки, гаснуть, жовтiють стiни, рухаються, сiрiють.

А мiж стiнами, топчучи рухливi тiнi вiд гребеня, задравши голови в жарiюче небо ранку, реве, лопотить, сяє очима висипана знову iз щiлин комашня.

– Слава!! Слава!! Слава Каесемовi! Ура! О-о! А-а!

Юрба кишить, кипить, галасує захватом.

Труда задихається вiд щастя. Воно таке велике, що вона не може рухатись, не може навiть за руку взяти Макса, не може крикнути.

Елiза, обома руками обнявши руку Рудольфа, ще дивиться вгору, i пальцi її судорожно, з гострим болем уп'ялися в тiло Рудольфа. А доктор Рудольф чує, як усе тiло його чудно опадає, слабне, звисає на кiстках. Крик, плескiт, вигуки чудно кудись одсуваються чи прикриваються ватою, навiть бiль у руцi вiд пальцiв Елiзи стає далекий. Як iз-пiд води вiн чує безугавнi крики, чує, як Макс i Труда теж щось кричать, як обнiмають його, вiн бачить перед собою великi, прекраснi, такi страшно знайомi йому зеленi очi, почуває на овойому лицi ослаблену посмiшку, чує свiй далекий слабенький голос. Авто рухається, якiсь обличчя то вистрибують перед ним iз-пiд авто, кричать, махають руками, то зникають Хочеться заплющити очi, лягти й блаженно спуститися на саме дно, тепле, тихе, без найменшого звуку.

Але, замiсть того, вода над ним потроху розсувається, звуки стають виразнiшi, предмети роздягають каламутний серпанок, видно вже вгорi над вулицями фiалкову червонiсть на згустках хмар i латки густо-синього неба.

Авто рухається вже швидко посеред вулицi. По тротуарах тi самi обличчя, що стрибали на авто, вони iз спiвами, з криками, з дикими пiдскоками безладно товчуться. Вони вже забули всi крики й пiдскоки жаху, вони вже почувають свої ноги на порозi землi обiцяної, з дитячою щирiстю вiрячи в той мент, що на шляху до цiєї вiчно прагненої землi не буде вже перешкод i пiдскакуючi ноги їхнi не спотикатимуться вже об них.

Рудольф повертає голову направо й зразу натикається на пильнi, трошки тривожнi зеленi очi. Вони не сахаються його очей, не вiдстрибують, як увесь час, а питають знепокоєнi, любовнi. I такi зворушливо стомленi!

Доктор Рудольф у вiдповiдь їм обiймає пальцями руку й сильно притискає її до свого тiла. I тодi тривога й непокiй, як чорнi мухи, спурхують iз зелених очей, очi скрикують щастям, авто вiд того крику стрибає вперед, рявкає рiжком, розкидає грудками на тротуари злякану комашню.

I вмить упирається в юрбу й зупиняється. Площа. Рухлива поверхня голiв, потилиць, вимахуючих рук. Крики попереплiтанi з гуком бубнiв, свистом флейт, бреньканням струн. З одного кiнця раптом трiскотить крик i лопотiння оплескiв. Над головами, кумедно коливаючись, миготить щось бiло-жовте.

– Уррра-а! Урра-аi Слава Армiї! Слава! Ага, то на руках носять солдатiв. Злiва зовсiм близько теж вибухає той самий крик i лопiт. На головах, на руках юрби,смiшно подригуючи ногами i якось спiднизу блискаючи широким ротом, повним двох бiлих гребiнцїв зубiв, регочеться кучерява чорна голова негра

– Слава! Слава!!

Проїхати неможливо нi в той бiк, нi в другий, нi вперед, нi назад. Авто загрузло, як човен у ледяках, у морi голiв.