Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.

Поруч зi мною сидить утомлений чоловiк. Доглянутий та втомлений чоловiк, нестерпно схожий на мого приятеля Жермена, коли той перебере з вечора червоного винця. Вiн так само мене чує. Виявляється, вони, люди, якi сидять поруч у метро, дослухаються до чужого буркотiння. Дивно. Зазвичай я боюся дивитися на людей у метро. Адже це не люди, це - тiла. Люди десь в iншому мiсцi, придивiться до облич пасажирiв. Це - вiдстороненi обличчя. Тiла їхнi сидять, а люди мандрують, лаються з iншими людьми, домагаються для себе пiдвищення заробiтної платнi, шукають аргументiв щодо своєї несхвальної поведiнки, вигадують причини запiзнення на роботу, копають картоплю, лупцюють дiточок, хтось замислює вбивство. Дехто мандрує рядками книжок i грається зi словами для кросвордiв. Усi є, всi на мiсцi, але нiкого нема. Ти їдеш iз тiлесними оболонками, хiба не жахливо? Зiзнайтеся - жахливо. А так само зiзнайтеся, що ви самi поводитеся так само. Але тут мене чують. Не все втрачено в цьому Всесвiтi. Мене переповнює почуття гордощiв за французьких користувачiв метрополiтену.

«Усе втрачено в цьому Всесвiтi, - довiрливо каже псевдо-Жермен до мене. - Менi сьогоднi вранцi подали розiгрiтого круасана!

Ви тiльки подумайте, мадемуазель, вони його грiли. I пiсля цього думають, що я їм iз задоволенням викладу традицiйнi чайовi? А вони, хочу наголосити, чималi. Лише мої чайовi заслуговують на те, щоб менi подавали свiжий, щойно випечений круасан». Вiн завершив свою промову. Я меланхолiйно вiдкриваю торбу, розгублено киваю, виймаю книгу. Псевдо-Жермен додає: «Правда, нещодавно я був вимушений переїхати до кепського кварталу». Помовчав. «Тимчасовi труднощi, мадемуазель». Я з розумiнням киваю й вiдкриваю книгу. Кому ж невтямки «тимчасовi труднощi», та вони в усiх є. Клятi тимчасовi труднощi, кляте тимчасове життя.

Я читаю Кортасара. Якесь його оповiдання якраз про метро. Про одного дивака, що обирав дiвчину в метро i спостерiгав: збiгаються чи нi їхнi маршрути. Якщо не збiгалися, вiн продовжував гру, але з iншою дiвчиною. А якщо збiгалися, то я вже не знаю, що було. Кортасар так само не знає, це, я так гадаю, тому, що вiн про це не написав. Узагалi-то нецiкаво для лiтератора, коли щось збiгається. Якось не по-лiтературному. Замало почуттiв. Той кортасарiвський герой давав iм'я дiвчинi, котра його цiкавила, та її вiдображенню у вiкнi. Зовсiм рiзнi iмена. Наприклад, Ана та Марґiт. Вiдтак я читаю про Ану, читаю й про Марґiт, про кортасарiвського героя (куди ж без нього), про те, як вiн дивиться на Ану, як вiн дивиться на Марґiт, i раптом чую: «Як можна познайомитися в метро? Тут усi заклопотанi чим завгодно, але не спробами зав'язати приємне та довготривале знайомство». В мене потiють руки. Кортасар - письменник неспроста.

Колись я сказала П'єровi, що Кортасар - певною мiрою Булгаков. П'єр страшенно розлютився. Гадаю, що який-небудь iнший затятий прихильник творчостi Кортасара ще бiльше розлютився б. П'єр принаймнi захоплювався росiйською прозою. Чи вдавав, що захоплювався. П'єр любить i вмiє вдавати, що вiн чимось чи кимось захоплюється. Це неабияк йому допомагає, з огляду на те, який спосiб життя вiн провадить. Розпусне створiння iз завжди готовим до вивчення тiлесних територiй язиком. «Ти надзвичайно скута, - сказав менi вiн. - Ви, слов'яни майже всi надзвичайно скутi i зовсiм не тямите на сексi». Мене це приголомшило. «Я - скута? Я не тямлю на сексi?», - кричала я, гола, насичена ним, розпластана на килимi.

«Ти дуже скута. У тебе всюди стоять перепони. Ти можеш наполягати на тiм, що це не так, але за тебе говорить твоє тiло, воно тебе зраджує». Вiн мацав моє тiло i спостерiгав за мною. П'єр навiть не знущався, нi, вiн читав лекцiю. П'єр обожнював читати лекцiї. «Ви, слов'яни, постiйно теревените про свiй дух, про вашу видатну неповторну духовнiсть, але зовсiм не знаєте, не розумiєте та соромитеся свого тiла. А хто не соромиться, той щасливий iдiот, який не знає, що такого тiла слiд було б трохи й посоромитися». «А ви не такi? - огризалася я. - Ви зовсiм не такi, вiртуознi коханцi, безсоромнi, досконалi?» «О, ти бачиш? Завелася? Це ж не ти говориш, це в тобi говорить образа. Ти почала узагальнювати. А ще ви не хочете вчитися, бо певнi, що хто-хто,

а ви - точно вченi. Найбiльш читаюча нацiя. Хай йому всячина!» «Ти перший почав узагальнювати», - не скоряюся я. Вiн не чує, вiн заглибився в моє, на його погляд, цнотливе та сором'язливе тiло, яке, прецiнь повсякчас, завжди готове прийняти його згiдно з законами слов'янської гостинностi. «Зваж на те, що жива душа та мертве тiло в небiжчика, тобто людина вже мертва, нерухома, душа ж її вiдлетiла, якщо такий стан. А ось живе тiло та мертва душа можуть бути в живої людини, i вона вiдчуватиме радiсть i бiль».

Ледь вiдсапавшись, я починаю знову. «Ви геть не вмiєте товаришувати». «Та невже?», - зухвало питається П'єр, вiн - невгамовний чи то вiд природи, чи то вiд наркотикiв, якi постiйно вживає. От i зараз скручує собi цигарку з травичкою, менi

не пропонує. Нащо? Його очi починають ґвалтувати мене, я втомлена. «Тiльки ви можете запросити на день народження купу людей, виставити їм пляшку дешевого червоного вина та один на всiх пакет чiпсiв». «А ти чого - мене вiтати чи жерти - сюди припхалася?» Тепер уже огризається П'єр. «Ти швидко втомлюєшся вiд кохання, але нiколи не знемагаєш вiд балачок. Ви всi такi. Духовнiсть! Над усе - духовне спiлкування». П'єр поводиться нестерпно. «Як у вас казали? Любов, комсомол i весна. Чи може таке лайно бути нормальним гаслом молодi?» «Авжеж. Пристойнiше оте ваше. Секс, наркотики, рок-н-рол, так?» П'єр скручує рогаликом морду. «Це вигадали американцi. Ще раз порiвняєш чи сплутаєш мене з американцями, то я тебе вдарю, так i знай». У нього смiшний i дуже сексуальний нiс. «Iнколи менi здається, що ти мене ненавидиш», - тихо кажу я. Менi подобається його шкiра, менi подобається торкатися його. П'єр скидається на здивованого. «Ненавиджу?» Я розумiю правомiрнiсть його здивування, чудово розумiю, що вiн мене не ненавидить, ненавидiти можна лише того, кого кохаєш. Я усвiдомлюю, що з нас закохана радше я, приголомшена ним, його тiлом. Вiн має рацiю, вiн може бути розлюченим, але ненависть - не про нього, не стосовно до мене.

«Бачиш, ось сидить вона. Iталiйка. Ось вона, ця сеньйорита, посiла наше французьке сидiння й так само захапує наших французьких чоловiкiв. Iз цим щось потрiбно робити, Марiєт. Треба писати, турбувати мерiю, уряд, журналiстiв. Це типова соцiальна проблема. Нагальна для всiх французьких жiнок, до речi, французькi жiнки - активнi виборцi, вони мають бути свiдомими цього та ставитися до наших проблем чуйно. Через таких, як вона, в тебе немає принадного хлопця i протягом усiх вихiдних ти безвилазно стирчиш пiд ковдрою у своїй кiмнатi», - продовжує говорити лiтня жiнка, доглянута, струнка, впевнена, до iншої - молодої, неохайної студентки у брезентових незграбних штанях та з брезентовим виразом на обличчi. Менi чимраз вiдчутнiше болить правий бiк носа. Я годую його лiтерами мiстичного Кортасара, свiй розум - спогадами про П'єра та нашi лайки, але прислухаюся до них. Спостерiгаю за їхньою парою, що висне надi мною, встромивши руки в шкiрянi, прикрученi до поруччя, собачi нашийники для людських рук.