Богдан-Iгор Антонович - Сборник поэзии

середньовічне і містичне.

Тремти в цей вечір забобонний,

мов астролог, дивися в зорі!

Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних

пригорне ніч, вогонь і море!

Поезія? – Ні, не питай,

який рецепт її есенцій!

П’ючи свій золотавий чай,

так пробалакаємо день цей.

Узори гарних слів, мережка,

екстракти мови в срібній чаші -

хай їх краси аптекар зважить!

Ні, не туди, коханий, стежка!

Символіка завбога наша,

і орнаментика засіра.

Де ж міра мір, єдина міра?

Чай процідивши, попрощавшись,

розходимось. Ніч – чорна мушля,

ті самі зорі в ній, що завжди,

той самий захват серце душить.

Тоді, чужі дрібній прикрасі,

слова, затиснуті у горлі,

слова, гальмовані в екстазі

б’ють, мов джерела животворні.

Рядами, рядами, рядами,

Довгими смугами, над кам’яними бруками

Висимо,

Лежимо,

Сидимо

Ми на мурах розіп’яті,

Ми плакати, плакати, плакати.

І вдень і вніч ми все одні,

У вдень і вніч ми все різні,

Міняємося,

Минаємося,

Кидаємося

В безвістя

Серед міста.

Ми розвійні вулиць брати,

Ми плакати, плакати, плакати.

А над нами небо плине,

А над нами бетон лине,

А між небом і бетоном

Одним стоном, одним стоном

Місто, місто розікрите, розколисте та розмите.

Ми на мурів лук нап’яті,

Ми плакати, плакати, плакати.

Від рож червоні,

Від мурів зелені,

Від фйолків фйолетів,

Від неба блакитів

Ми вкрали.

Набрали,

Нассали

Ми яскраві красок плати,

Ми плакати, плакати, плакати.

Водограєм,

Буйним граєм,

Злотом, сріблом осліпляєм,

Мозайкою осяваєм,

Ми в вуличний чар закляті,

Ми плакати, плакати, плакати.

Ми все знаєм,

Що? де? є?

Ми всілякі вісті маєм:

Хто? вже? ще?

Ми про все повідомляєм,

Величаєм,

Поганьбляєм.

Ми вістуни все закляті,

Ми плакати, плакати, плакати.

Ми мусимо все кричати,

Душу свою сповідати,

Тайни свої виявляти,

До ух лестиво шептати,

До ух рипливо гримати,

Без упину,

Без спочину,

До загину

Ми не можемо спочати,

Ми плакати, плакати, плакати.

Людей зводим,

В блуд їх вводим,

Ляском маним,

Ляском п’яним.

Жонглери, маклери, манажери

Все відкриті,

Все одверті,

Не закриті,

Покраяні,

мальовані,

Проститутки, юди, свати,

Ми плакати, плакати, плакати.

Фіялки й телефонна трубка

заворожливим сяйвом кличе,

і місяць, мов червона губка,

змиває попіл дня з обличчя.

Слимак з ебену, темна мушля

і вухо ночі – лійка чорна,

і пахощі духмяні душать,

мов пальці на кларнеті горла.

З очей фіялок смутком кришиш

і пригортаєш, сестро рання!

Простягнуті долоні тиші

над нашим вічним проминанням.

Не легко відійти в країну вічності німу,

хоча яка була б дорога днів трудна і сіра.

На сто вузлів сплелись думки з землею, й аж йому

життя з долоні випало, немов розбита ліра.

Учитель і поет, виховник, будівничий, що

було для нього кожне слово чином, кожне ділом,

не музам дань складав і не собі співав, а щоб

шляхи майбутнього в мету спрямовували сміло.

Підвівся і, відклавши пісню, мов гребець весло,

до гнівних зір війни молився віщо в ніч весінню,

і з ложа смерті слав думки на шлях, що ним ішло

його натхненням виховане днів тих покоління.

Іди в ночі, мій друже, іди вночі на грунь

і серце, що в утомі, ти приложи до хвої,

по місяця чолі рукою пересунь,

а може, тиша тугу поволі в тобі вкоїть.

Усі твої маріння, усі думки замовкнуть,

вже бур’яном для тебе не є рудий храбуст,

уже глядиш інакше на рунь гірську, пожовклу

і заспіваєш гімн життю – мовчанням уст.

Похмурі дні, суворі дні,

що гіркотою налили пісні,

тривожними питаннями лягають на уста,

вкривають обрії, мов непрозора мла густа,

примарами карають нас у сні

похмурі дні, суворі дні.

Гарячкою попалені шепочуть губи:

що буде?

Даремно торгає рука вузли кошлаві,

даремно грубу петлю рве, що шию давить.

Усюди

блукаючи в нестямі, зір дороги губить.

Похмурі дні, суворі дні,

змаганнями вантажні та грізні,

немов їдкою ржою, до нутра гризуть серця.

Зловісна небезпеки тінь не покида лиця,

хвилини, мов хомут, стають тісні.

Бурхливий вітер видирає сторінки з книжок

і розвіває вчених слів скарби, немов лубок,

тонких співців тонкі пісні.

Розсипуються срібні строфи, наче попіл,

а мудрість

від старості трухляву викидають з дому,

мов барахло, що непотрібне вже нікому.

Лиш кудли

туманів подув чеше й тане все в розтопі.

І нігтями тверде життя.

Усе немов без глузду, без пуття.

Зневіри трійло свердлом точить мозок аж до дна,

чи явиться сліпим очам дорога хоч одна,

чи знайдемо одне хоч вороття,

щоби перемогти життя.

Та знову проростає творчих сил змагання,

мов стебла

трави з-під моху.

В родильних болях в’ється світ,

щоб породити з попелу нову епоху.

До неба

зліта похмурий гімн перед ясним світанням.

1932

Зелені сутінки. Гвоздики -

посли весни. П’яній до краю!

Який цей світ знов став великий!

І знов твої листи читаю.

Вгорі зелена яма світла,

ядро – гвоздика електрична.

Ні, ми до того ще не звикли,

що наша молодість не вічна.

Але колись до цього звикнем…

Та поки що свята омана -

ота дружба з життям не никне,

що нас, моя кохана,

помазує весни єлеєм.

Мов бура плахта, хмара круків

сідає на дахах бриластих,

і місяць, звівши сині руки,

немов пророк, став місто клясти.

За всі гріхи і всі провини,

за малість, зрадність і підлоту,

за злочини, що повне ними

кубло презирства і голоти.

Тоді розпутники і гарпагони

покутних псалмів заспівали,

і калібани били в дзвони,

й гетери, мов кобили, ржали.

Мерзенні, сороміцькі, мертві

люїзи з ліжок виходили,

й сарданапалів гордих жертви

червоні язики гострили.

Мов стріл дванадцять з неба пращі,

вітрів дванадцять шле додолу,

й Земля розкрила зворів пащі,

й розбите в кусні Сонця коло.

Гримить підземний лоскіт здаля,

вдаряє в мури буря дзвонів,

і місто котиться в провалля

під лопіт крил і мегафонів.

4 січня 1936

Вузли доріг затиснуті на горлах сіл. Знов сняться сни минулі.

Сідають дні, мов птахи, на хатах і розгортають крила вітру.

Скриплять колиски: “Синку, спи, накрию сном тебе, мов листям мирту,

лиш не ходи, хлоп’ятко, в ліс, бо вовк тебе у лісі з’їсть, ой люлі!”

Співає на шляху піхота: “Не стелися по землі, барвінку!”

Пан сотник лютий: “Покрутило б язики вам, покручі прокляті!”

Ударило у мідь дороги, мов у жовтий бубон, сонце дзвінко,

кийки проміння б’ють червоним верблем у калюж рудяві лати.

Під спів піхоти сходить вечір. Ще в розприслім сонці сяє зброя.

Вже ніч. До зір пришпилені кокарди літаків. Ніхто не будить

розквітлих квіттям снів дитячих,

і не бачили, не знали люди, коли зоря спинилась над колискою майбутнього героя.

Вже сонця колесо збиває стельмах,

ще обруча – до осі полум’яної!

Цим возом їхатиме завтра Зельман,

ключар і староста гульби весняної.

Відносить стельмах сонце ковалеві:

– Обруч найбагряніший викуй, майстре мій,

щоб сонце жевріло ясніш від гриви лева

весні трояндній й осені оайстреній!

Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,

в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.

На голови міщан злітають зорі, наче листя,

у скорчах болю і багатства людський вир заснув.

Бур’ян дахів, співуче зілля, міцний кущ – антени.

На ніч сплітаються коханці, мов гарячий хміль.

Червоні раки ламп повзуть по меблях і по стінах,

холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.