Чарльз Дікенз - Різдвяна пісня в прозі

– Я бачу порожній стільчик біля цього злиденного вогнища, – відповів Дух. – І милицю, яка залишилася без господаря, але яку зберігають із любов’ю. Якщо Майбутнє нічого не змінить, дитина помре.

– Ні, ні! – закричав Скрудж. – О ні! Добрий Духу, скажи, що доля пощадить його!

– Якщо Майбутнє нічого не змінить, – повторив Дух, – дитя не доживе до наступного Різдва. Але що в цьому поганого? Якщо йому призначено вмерти, нехай собі вмирає і так скоротить надлишок населення

Почувши, як Дух повторює його власні слова, Скрудж потупив очі в муках каяття.

– Чоловіче! – сказав Дух, – Якщо в тебе у грудях серце, а не камінь, стережися повторювати ці страшні слова, доки тобі ще не відкрилося, ЩО є надлишком і ДЕ він. Чи тобі вирішувати, хто з людей має жити, а хто – вмерти? Може, ти сам в очах Небесного Судді значно меншою мірою вартий життя, ніж мільйони таких, як дитина цього бідняка. О Боже! Якась комашка, прилаштувавшись на билині, виносить вирок своїм голодним побратимам за те, що їх так багато розплодилося й копошиться в пилюці!

Скрудж зігнувся під вагою цих докорів, потупився й затремтів. Але одразу ж підвів очі, почувши своє ім’я.

– За здоров’я містера Скруджа! – сказав Боб. – Я пропоную тост за містера Скруджа, без якого не справити б нам цього свята.

– Скажеш таке – не справити! – скрикнула місіс Кретчит, спалахнувши. – Шкода, що його тут немає. Я б такий тост виголосила за його здоров’я, що аж!

– Моя люба! – докорив її Боб. – При дітях! На Різдво!

– Справді, лише заради Різдва можна пити за здоров’я такого бридкого, байдужого, жадібного скнари, як містер Скрудж, – заявила місіс Кретчит. – І ти сам це знаєш, Роберте! Ніхто не знає його краще, ніж ти, бідолахо!

– Моя люба, – лагідно відповів Боб. – Сьогодні все ж Різдво.

– Гаразд, вип’ю за його здоров’я заради тебе й заради свята, – сказала місіс Кретчит. – Але тільки не заради нього. Нехай собі живе й благоденствує. Побажаймо йому веселого Різдва і щасливого Нового року. Ото вже він буде веселий і щасливий, можу собі уявити!

Слідом за матір’ю випили й діти, але вперше за весь вечір вони пили не від усього серця. Крихітка Тім випив останнім – йому теж був якось не до душі цей тост. Містер Скрудж був злим генієм цієї родини. Згадка про нього чорною тінню лягла на святкові обличчя, і хвилин зо п’ять ніщо не могло прогнати цю похмуру тінь.

Але коли вона розвіялася, їм стало ще веселіше, ніж доти, бодай від самого лише усвідомлення, що зі Зловіщим Скруджем цього разу покінчено. Боб розповів, яке він нагледів місце для Пітера, – якщо справа вигорить, у них додасться цілих п’ять шилінґів і шість пенсів на тиждень. Кретчити-молодші помирали зі сміху, уявляючи, що їхній Пітер стане діловою людиною, а сам юний Питер задумливо дивився на вогонь крізь вузьку щілину між кінцями комірця, немов прикидаючи, куди краще буде помістити капітал, коли на нього посипляться такі незліченні доходи. Відтак Марта, яку віддали на навчання капелюшній майстрині, почала розповідати, яку вона виконує роботу і по скільки годин працює без перепочинку, і яка вона рада, що завтра можна довше полежати в ліжку і добряче виспатися, адже Різдво, і її відпустили на весь день. Потім розповіла, як нещодавно бачила графиню й лорда, і той лорд був «такий маленький, зовсім як наш Пітер». Зачувши це, Пітер підтягнув свій комірець так високо, що якби ви були там присутні, то, певно, й не дізналися б, чи є в нього взагалі голова. А тим часом каштани і глечик уже не раз обійшли всіх по колу, і ось Крихітка Тім тоненьким жалібним голоском завів пісеньку про маленького хлопчика, який заблукав під час бурану, і повірте, співав він чудово.

Звичайно, нічого надзвичайного в усьому цьому не було. Ніхто в цьому сімействі не відрізнявся красою, ніхто не міг похвалитися гарним костюмом, та й одягу в них узагалі було небагато; черевики в усіх просили каші, а юний Пітер, судячи з деяких ознак, уже не раз мав нагоду познайомитися з позичковою касою. Проте всі тут були щасливі, задоволені одні одними, раді святу і вдячні долі; а коли вони почали зникати, розчиняючись у повітрі, їхні обличчя якось особливо засвітилися, адже Дух покропив їх на прощання олією зі своєї лампи. А Скрудж не міг відірвати від них очей, і особливо – від Крихітки Тіма.

Тим часом уже стемніло і пішов доволі густий сніг, тож коли Скрудж у супроводі Духа знову опинився на вулиці, в кожному домі вже горіли каміни й у вікнах звабливо мерехтіло їхнє веселе полум’я. Тут тремтячі відблиски вогню на склі говорили про приготування до затишного сімейного обіду: біля вогню грілися тарілки, і чиясь рука вже піднялася, щоб затулити бордові портьєри й відгородитися від холоду і мороку. Ось дітлахи юрбою вибігли з будинку просто на сніг назустріч своїм тіткам і дядькам, кузенам і кузинам, заміжнім сестрам і одруженим братам, щоб першими їх вітати. А ось крізь опущені штори миготять тіні гостей. А ось зграйка красивих дівчат у теплих капорах і хутряних черевичках, щебечучи без угаву, перебігають через дорогу до сусідів, і горе самотньому холостякові (чарівні крутійки це знають не гірше від нас), який побачить їхні зарум’янені морозом щічки!

Справді, дивлячись на всіх цих людей, що йшли на дружню гостину, можна було подумати, що геть усі зібралися в гості й у жодному домі не залишилося господарів, щоб прийняти гостей. Але це було не так. Гостей чекали скрізь і раз у раз підкидали вугілля в каміни.

Як же радів Дух! Як радісно прямував він, оголивши свої широченні груди, розкинувши великі долоні й щедрою рукою розливаючи навколо нехитрі, але запальні веселощі. Навіть ліхтарник, що біг похмурою вулицею, залишаючи за собою тремтливий ланцюжок вогнів, – святково вдягнений, щоб потім і собі піти в гості, – голосно розсміявся, коли Дух пронісся мимо, хоча навряд чи могло спасти бідоласі на гадку, що хто-небудь, крім його власного святкового настрою, складає йому в цю хвилину компанію.

І раптом – а Дух хоч би словом про це попередив – Скрудж побачив, що вони стоять серед пустельного і похмурого торф’яного болота. Величезні безладно розкидані кам’яні брили робили болото схожим на цвинтар якихось гігантів. Звідусюди сочилась вода – вірніше, могла б сочитися, якби її скрізь, куди лиш сягало око, не скував мороз, – і не росло нічого, крім моху, дроку й колючої бур’янистої трави. На овиді призахідне сонце залишило багряну смугу, мовби чиєсь похмуре око обзирало цю пустку; але й вона помалу вужчала, меркла, доки нарешті не злилася з сутінком безпросвітної ночі.

– Де ми? – запитав Скрудж.

– Там, де живуть рудокопи, які працюють у надрах землі, – відповів Дух. – Але й вони не цураються мене. Поглянь!

У віконці якоїсь халупки блимнув вогник, і вони поквапилися до неї, пройшовши крізь глинобитну огорожу. Перед їхніми очима постала весела компанія, що зібралася біля палаючого вогнища. Там сиділи старенькі дідусь і бабуся зі своїми дітьми, онуками і навіть правнуками. Всі вони були одягнені ошатно, по-святковому. Дідусь слабким, тремтячим голосом співав знайому йому ще з дитинства різдвяну пісню, а всі підхоплювали хором приспів. Дідуся раз-по-раз заглушав вітер, що проносився із завиванням над пустельним болотом. Щоразу, коли навколо старого починали звучати голоси, він веселів, оживлявся, і голос його міцнів, а як тільки вони стихали, і його голос слабшав і завмирав.

Дух не затримався біля цієї хатини, а наказав Скруджеві міцніше схопитися за його мантію і полетів далі над болотом... Куди? Невже до моря?

Так, до моря. Оглянувшись назад, Скрудж із жахом побачив грізну гряду скель – берег залишився позаду. Його оглушив гуркіт хвиль. Пінячись, розбиваючись, шаленіючи, вони з ревом уривалися в чорні, ними ж видовбані печери, немов люто прагнули зруйнувати землю.

За декілька миль від берега на похмурій, загубленій у морі скелі, об яку день за днем і рік за роком розбивався лютий прибій, стояв самотній маяк. Величезні купи морських водоростей обліпили його підніжжя, а буревісники (не чи породження вони вітру, як водорості – породження морських глибин?) кружляли над ним, злітаючи й падаючи, подібно хвилям, яких вони зачіпали крилом.

Але навіть тут двоє людей, що сторожили маяк, розпалили вогонь, і крізь вузьке вікно в кам’яній товщі стіни полум’я кидало яскравий промінь світла на бурхливе море. Простягнувши мозолисті долоні над грубим столом, за яким вони сиділи, сторожі потиснули один одному руки, відтак підняли важкі келихи з ґроґом і побажали один одному веселого Різдва; а старший, – на обличчі якого, мов на дерев’яній скульптурі на носі старого фреґата, відобразилися сліди жорстокої боротьби зі стихією, – затягнув бадьору пісню, що звучала як ревіння морського прибою.

І ось уже Дух полетів над чорним бурхливим морем. Усе вперед і вперед, доки – вдалині від усіх берегів, як сам він сказав Скруджеві, – опустився разом із ним на палубу корабля. Вони переходили від однієї темної й похмурої фігури до іншої, від рульового біля штурвала до дозорця на носі, відтак до матросів, які стояли на вахті, і кожен із цих людей або наспівував тихенько різдвяну пісню, або думав про Різдво, або тихо ділився з товаришем спогадами про те, як він колись святкував, і висловлював сподівання наступне Різдво провести в колі родини. І кожен, хто був на кораблі, – спав він чи ні, добрий він чи злий, – знайшов у цей день найтепліші слова для тих, хто був поруч, і згадав тих, хто й зоддалік був йому дорогий, і порадів, знаючи, що вони теж утішно згадують про нього. Словом, так чи інакше, але кожен відзначав у душі цей великий день.