Чарльз Дікенз - Різдвяна пісня в прозі

Скруджеві не раз доводилося чути, що в Марлі немає серця, але до тієї хвилини він ніколи цьому не вірив.

Ні, він і тепер не міг у це повірити. Він свердлив очима привида і виразно бачив, що той стоїть перед ним, і чіпко відчував на собі мертвецький погляд. Він розгледів навіть, із якої тканини зшита хустина, що обкутувала голову й шию привида, і подумав, що такої хустини він ніколи не бачив у покійного Марлі. І все-таки він не хотів вірити своїм очам.

– Що це означає? – вимовив Скрудж уїдливо й холодно, як завжди. – Чого вам від мене треба?

– Багато чого. – Не могло бути ні найменшого сумніву в тому, що це голос Марлі.

– Хто ви такий?

– Запитай краще, ким я був?

– То ким же ви були? – запитав Скрудж, підвищивши голос. – Ви занадто специфічний, як для привида. – Він хотів сказати примхливий, але побоявся, що це звучатиме як каламбур.

– За життя я був твоїм компаньйоном, Джейкобом Марлі.

– Чи бажали б ви... Чи не могли б ви присісти? – запитав Скрудж, із підозрою вдивляючись у привида.

– Можу.

– То сядьте.

Запитуючи, Скрудж не був певен у тому, що така безтілесна істота спроможна сидіти в кріслі, й побоювався, чи не виникне потреба в доволі таки сумнівних роз’ясненнях. Але привид, як ніде нічого, сів у крісло по інший бік каміна. Здавалося, це була геть звична для нього річ.

– Ти не віриш у мене, – мовив привид.

– Ні, не вірю, – сказав Скрудж.

– Що ж, крім твоїх власних відчуттів, могло би переконати тебе в тому, що я існую?

– Не знаю.

– Чому ж ти не хочеш вірити своїм очам і вухам?

– Бо на них впливає кожна дрібниця, – сказав Скрудж. – Найменші негаразди з травленням, і їм уже не можна довіряти. Може, ви зовсім не ви, а неперетравлений шматок яловичини, або зайва крапля гірчиці, або скибочка сиру чи непросмажена картоплина. Може, ви з’явилися не з царства духів, а з духовки, звідки я знаю!

Скрудж за своєю природою був не вельми гострий на язик, а зараз йому й поготів було не до жартів, але він намагався жартувати, щоб хоч трохи розвіяти страх і спрямувати свої думки на інше, бо, правду кажучи, від голосу привида у нього кров стигла в жилах.

Сидіти мовчки, уп’явшись у ці нерухомі, осклянілі очі, – ні, чорт забирай; Скрудж відчував, що такого катування він не витерпить! І до того ж, було щось невимовно моторошне в загробній атмосфері, яка оточувала привида. Скрудж сам цього ніби й не відчував, але він виразно бачив, що привид приніс її з собою, бо хоча той і сидів геть нерухомо, та волосся, поли сюртука і носаки чобіт весь час ворушилися, немов на них дихало жаром з якоїсь пекельної вогненної печі.

– Бачите цю зубочистку? – запитав Скрудж, зо страху переходячи в наступ і намагаючись хоча б на мить відвернути від себе камінно-непорушний погляд.

– Бачу, – мовив привид.

– Але ж ви не дивитеся на неї, – сказав Скрудж.

– Не дивлюся, – відповів той, – але бачу.

– Гаразд, – мовив Скрудж. – Досить мені її проковтнути, щоб до кінця моїх днів мене переслідували злі духи, створені моєю ж уявою. Дурниці все це, кажу вам, дурниці!

По цих словах привид раптом так страшно закричав і так несамовито й моторошно загримів ланцюгами, що Скрудж учепився в стілець, ледь не знепритомнівши. Але й це було ще нічого в порівнянні з тим жахом, що обійняв його, коли привид раптом розмотав свою хустку (можна бути подумати, що йому стало жарко!), і в нього відвалилася щелепа.

Заламавши руки, Скрудж упав на коліна.

– Пощади! – заблагав він. – Жахливе видиво, навіщо ти мучиш мене!

– Чоловіче суєтного розуму, – мовив привид, – віриш ти тепер у мене чи ні?

– Вірю, – вигукнув Скрудж. – Як же тут не вірити! Але навіщо ви, духи, блукаєте по землі, і навіщо ти з’явився мені?

– Людська душа, – заперечив привид, – мусить спілкуватися з людьми і всюди слідувати за ними, бути спільником їхньої долі; а той, хто не виконав цього при житті, приречений поневірятися після смерті. Він мусить блукати по світу і – о, горе мені! – дивитися на людські радощі й прикрощі, які він уже не може розділити, а колись міг би – собі й іншим на радість.

І тут із грудей привида знову вирвався крик, і він знову загримів ланцюгами й заламав свої безтілесні руки.

– Ти в ланцюгах? – пролепетав Скрудж, тремтячи. – Але чому?

– Я ношу ланцюг, який сам скував собі при житті, – відповів привид. – Я кував його кільце за кільцем і ярд за ярдом. Я оперезався ним по добрій волі і за власним бажанням його ношу. Хіба вигляд цього ланцюга не знайомий тобі?

Скрудж тремтів усе дужче.

– Може, ти хотів би знати, яка вага й довжина ланцюга, що його тягаєш ти сам? – продовжував привид. – На такий же Святвечір сім років тому він був анітрохи не коротший від цього, та й важив не менше. А ти ж чимало потрудився для нього відтоді. Тепер це надійний, важенний ланцюг!

Скрудж глянув собі під ноги, гадаючи, що їх уже обвив залізний ланцюг ярдів зо сто завдовжки, але нічого не побачив.

– Джейкобе! – заблагав він. – Старий Джейкобе Марлі, поговорімо про що-небудь інше! Утіш, мене, Джейкобе, заспокій!

– Я не може розраджувати, – відповів привид. – Розрада виходить з інших сфер, Ібензере Скрудже. Інші вісники приносять її, та й людям іншого сорту. І відкрити тобі все те, що мені б хотілось, я теж не можу. Дуже мало дозволено мені. Я не смію відпочивати, не смію баритися, ніде не смію зупинятися. За життя мій дух ніколи не вилітав за тісні межі нашої контори, – чи чуєш ти мене! – ніколи не блукав за стінами цієї нори, нашої міняльної крамниці, – і довгі роки виснажливих мандрів чекають мене тепер.

Коли Скрудж замислювався, він мав звичку засовувати руки в кишені штанів. Міркуючи над словами привида, він і зараз машинально засунув руки в кишені, не встаючи з колін і не піднімаючи очей. – Ти, певно, мандруєш неквапно, Джейкобе, – шанобливо і смиренно, хоча й діловито завважив Скрудж.

– Неквапно! – повторив привид.

– Сім років, як ти мрець, – міркував Скрудж. – І весь час у дорозі!

– Весь час, – мовив привид. – І ні хвилини відпочинку, ні хвилини спокою. Безперестанні каяття совісті.

– І швидко ти пересуваєшся? – поцікавився Скрудж.

– На крилах вітру.

– За сім років ти мусив здолати неабияку відстань.

Зачувши ці слова, привид знову жахливо закричав і несамовито загримів ланцюгами, тривожачи мертву безмовність ночі, так що постовий полісмен мав би всі підстави затримати його за порушення тиші й порядку.

– О! Ти раб своїх пороків і пристрастей! – кричав привид. – Не знати того, що сторіччя ненастанної праці безсмертних душ мусять канути у вічність, перш ніж здійсниться все добро, яке мусить восторжествувати на землі! Не знати того, що кожна християнська душа, чинячи нехай найменше добро, збагне, що її земне життя занадто швидкоплинне для безмежних можливостей добра! Не знати того, що навіть століттями каяття не можна відмолити загублену на землі можливість зробити добру справу. А я не знав! Не знав!

– Але ти ж завжди добре вів свої справи, Джейкобе, – пробурмотів Скрудж, який уже почав достосовувати його слова до себе.

– Справи! – закричав привид, знову заламуючи руки. – Турбота про ближнього – ось що мусило стати моєю справою. Суспільне благо – ось до чого я повинен був прагнути. Милосердя, жаль, щедрість – ось на що я мав спрямувати свою діяльність. А заняття комерцією – це лише крапля води в безбережному океані визначених нам справ.

І привид потряс ланцюгом, немов у ньому й крилася причина всіх його марних жалів, а потім грьопнув ним об підлогу.

– У ці дні, коли рік добігає кінця, я особливо страждаю, – мовив привид. – Чому, проходячи крізь натовп своїх ближніх, я опускав очі й жодного разу не підняв їх до тієї благословенної Зорі, яка спрямувала стопи волхвів до убогого дому. Адже її сяйво могло б вказати й мені шлях до хатини бідняка.

У Скруджа вже зуб на зуб не попадав – він був страшенно наляканий тим, що привид усе дужче й дужче схвильований.

– Слухай мене! – закричав привид. – Мій час минає.

– Я слухаю, – сказав Скрудж. – Але пожалій мене, Джейкобе. Не говори так цвітасто. Благаю!

– Як так трапилося, що я постав перед тобою таким, щоб ти міг мене побачити, я тобі не відкрию. Незримий, я був біля тебе щодня.

Відкриття було не з приємних. Скруджа знову затрусило як у лихоманці, й він витирав холодний піт, що виступав на чолі.

– Повір, це була нелегка частина мого випробування, – продовжував привид. – І я прийшов сюди цієї ночі, аби повідомити тобі, що для тебе ще не все втрачено. Ти ще можеш уникнути моєї долі, Ібензере, бо я попросив за тебе.

– Ти завжди був мені другом, – сказав Скрудж. – Дякую тобі.

– Тебе відвідають, – продовжував привид, – ще три Духи.

Тепер і в Скруджа відвисла щелепа.

– То про це ти попросив, Джейкобе, і в цьому моя надія? – сипло запитав він.