Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

Ян раптом почув знайоме крякання. Він узяв лук та стрілу і пішов униз річкою, набурмосений Піт сидів на купині. Ян у рогозі побачив трьох диких качок. Він трохи вичекав і вистрілив. Поцілив качку. Ян витяг її палицею і, дуже задоволений, показав її Пітерові.

– Я хочу додому, – жалібно протягнув Баранець, мало не плачучи.

– Пітере, візьми себе в руки і йдімо далі. Не треба псувати весь похід. Якщо через двадцять хвилин не дійдемо до лісу, обіцяю, ми повернемось на бівуак.

Невдовзі хлопці таки побачили сосновий ліс. Вони радісно загорлали, а вже за п’ятнадцять хвилин вийшли на сухе узлісся.

– Що ж, – сказав Ян. – Тепер ми можемо повертатися.

– Знаєш, я так стомився, що не можу йти так далеко, – зізнався Пітер.

Ян поглянув на годинник і запропонував:

– Тоді, мабуть, заночуємо тут, бо вже четверта – не встигнемо до смерку.

– О ні! Давай додому, он скоро дощ піде!

– То давай перекусимо, а там вирішимо, що робити, – намагався відтягнути час Ян. Йому дуже хотілось тут заночувати. Та щойно Ян розклав багаття, пішов дощ.

Ян викопав індіанську криницю. Коли вони поїли, була вже сьома година. Дощ ущух, але йти було пізно.

Ян назбирав сушняку, послав постіль з ялинового гілля і зробив стіну з нарубаних кущів та кори для захисту від вітру. Погода була тепла і, завдяки багаттю та двом ковдрам, хлопці чудово провели ніч. Вони чули свою стару знайому – вухасту сову, а ще десь поблизу дзявоніла лисиця.

Ян прокинувся вдосвіта. Він розклав багаття і зігрів воду на чай. Хліба було мало, та в них ще залишалась ціла качка. Ян обпатрав її, обліпив глиною, поклав у попіл і зверху засипав жаром – так індіанці готували дичину. Та Ян ще не вельми був вправний у цій справі – з одного боку качка пригоріла, а з другого залишилась сирою, одначе дещо можна було їсти. Ян гукнув Пітера снідати, але той нездужав: він застудився, та й далося взнаки пиття води з болота. Йти далі хлопчик не міг. Ян уперше за час подорожі злякався. Ну що він робитиме з хворим товаришем?

Ян зрізав ножем кору з сухого дерева й написав олівцем на гладенькій поверхні:

«10 серпня 18… року тут ночували Ян Йомен та Піт Бойль».

Він вмостив товариша біля вогню, а сам заліз на високу сосну. За невеликими пагорбами Ян розгледів декілька тіпі. Це було індіанське поселення, про яке згадував Калеб. Ян швидко спустився з дерева і розповів Пітові про побачене; він мав вирушити до індіанців.

Через півгодини Ян уже був на їхньому бівуаку, що складався з двох дерев’яних хатин та трьох тіпі. Індіанці зустріли блідолицього гостя з недовірою. Ян спробував порозумітися знаками, як його вчив Калеб. Показуючи на себе, він простягнув два пальці – це мало означати, що їх двоє. Потім, кивнувши в бік лісу, він пояснив знаком, що другий лежить. До цього він додав знак голоду, натиснувши на живіт руками. Індіанський вождь дав йому кусень оленячого язика і пішов геть. Ян подякував, швидко змалював бівуак і повернувся до Пітера. Пітерові вже стало ліпше, тож він і хвилини не хотів тут залишатися.

Ян звалив собі на плечі всю їхню ношу й пішов уперед, Пітер з невдоволеним буркотінням плентався слідом.

Вони перепливли річку й досить швидко просувались до бівуаку. Їли на ходу, аби не втрачати час – Пітера підганяла й надихала сама лише думка про те, що незабаром скінчаться всі їхні пригоди.

О третій годині вони побачили димовий сигнал Калеба, а о четвертій з радісними вигуками прибули на бівуак.

Усі повернулися ще звечора.

Сем розповів, що він подолав десять миль, але в очі не побачив ніякої річки. Гай божився, що взагалі покрив сорок миль, і сорочку на собі рвав, що такої річки не існує.

– Що ж ви бачили?

– Голу, обпалену землю.

– Гм! Ви дуже завернули на захід і йшли паралельно Бобровій річці.

– Тепер твоя черга розповідати, Чорний Яструбе, – сказав Дятел.

– Якщо Яструбине Око подолав сорок миль, – відповів вождь бойлерів, – то ми усі шістдесят. Ми йшли три години на північ. Довкола було тільки болото і зотлілий ліс. Індіанців ми також не зустріли, та їх на болоті й бути не може.

– А ти бачив піщані горби? – спитав Маленький Бобер.

– Ні.

– Значить, ти не дійшов до індіанців.

Ян розповів свою історію, щоправда, змовчав про скиглення Баранця. А той в свою чергу не поскупився на захопливі розповіді про Янові знання лісового життя. А з особливим запалом він розповідав, як Маленький Бобер добув під дощем вогонь.

І Шаман оголосив:

– Яне, ти виграв, і навіть більше, ніж виграв. Ти розшукав зелений ліс, який тобі належало знайти. Ти побував на річці, яку шукав Сем, і знайшов бівуак індіанців, до яких ішов Веслі. Сем і Веслі, віддайте йому свої скальпи!

За вечерею швидко спливав час. Хлопці непогано відпочили, тож готові були вирушити в новий похід.

– Містере Кларку а тут водяться єноти? – запитав Ян.

– Звісно, водяться. В лісі біля володінь Відді Бідді Баггса вони залишають купу слідів.

Щойно Калеб промовив це, як все плем’я посхоплювалось на ноги. Ця місцина була дуже близько, тож і вирішили йти негайно. От тільки Баранець висловив бажання залишитись на бівуаку, та коли він почув, що йдуть усі, крім нього, то одразу ж приєднався до племені.

Була темна безмісячна ніч. Над головами роїлись хмари москітів, але хлопчаки сміливо йшли вперед. Усі безперестанку поглядали на Турка, який справно виконував свої обов’язки. Кілька разів Турок брав якийсь слід, але одразу ж кидав його й біг собі далі.

Так вони просувались до земель Відді Баггса, аж поки їм шлях не перепнув пересохлий струмок. Калеб дав Турку команду «вниз», та пес одразу ж побіг угору – під час полювання він не слухав команд. Пес відбіг від старого лісу на чверть милі й нарешті знайшов омріяне: брудну калюжу. Турок гепнувся просто в неї і став хлебтати воду. Мисливці повсідалися поруч і чекали, поки собака вволю нап’ється й накупається. Нарешті в Сема урвався терпець і він промовив:

– Свого пса я вже давно б звідтіль забрав.

– Він знає, що робить, – відповів Калеб – Якщо ти не даси йому волі, то, вважай, пропало полювання.

Коли Турку набридло хлюпатись у воді, він виліз, витрусився, ткнувся носом у землю і коротко гавкнув. Мисливці насторожились. Собака обнюхував якісь сліди й помчав у нічну пітьму з голосним гавкотом.

– Звіра погнав, – промовив Калеб.

Голос Турка лунав нерівномірно – звір петляв. На якийсь час запанувала тиша: звір, очевидно, перестрибував з дерева на дерево.

– Це єнот! – вигукнув Ян.

– Не знаю, що й сказати, – відповів Калеб. – Турок ще й досі не загнав звіра на дерево. Чуєте, собака наче сказився. Коли б ми могли його зараз побачити, то виявили б, що шерсть на ньому стала дибки.

Раптом всі почули довгий собачий вереск. Це означало, що звіра загнано на дерево.

– Тепер ми точно знаємо, що це не лисиця і не тхір, але й на єнота не схоже, – підсумував старий мисливець.

– Хто перший добіжить до дерева, того і єнот! – вигукнув Чорний Яструб.

І всі кинулись лісом, спотикаючись на кожному кроці.

Ян та Веслі одночасно вхопилися за стовбур, останнім був Чарльз, а передостаннім прибіг захеканий Гай.

Турок голосно гавкав під деревом.

– Не схоже це на єнота, – бурмотів Калеб.