Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

viii)

«Пане Андрiю, я перепрошую, але вас кличе пан Марат». Яка вона лагiдна, цей новенький янгол. З мiстичним iм'ям Полiна. Iншi янголята знають, що «пан Марат» - звичайна «Дiрка». Це прiзвисько живе невiд'ємно вiд нього давно, з тих часiв, коли вiн вiрив у те, що є справжнiм науковцем i його лекцiї привертають увагу студентiв та молодих фахiвцiв. Отримав вiн його тодi, коли приготував (переклав з англiйської) лекцiю для дантистiв «Дiрка - це сигнал дiяти негайно!» Непорозумiння полягало в тому, що хтось або через недбальство, або умисно розвiшав об'яви щодо цiєї лекцiї у примiщеннях, де отримували свої глибокi знання гiнекологи. «Пане Андрiю, я перепрошую, але…» Стоїть i думає, торкнутися мого рукава чи нi. Торкайся, дитино, торкайся. «Полю, поклик пана Марата не стане слабкiшим вiд того, що я досмакую каву, ти так не вважаєш?» А вона не знає, як їй слiд вважати. Нiчого, навчиться. Якщо спритна дiвчинка - ранiше, якщо пригальмована - пiзнiше, але неодмiнно навчиться. «Бачиш, як у мене руки тремтять, не дай Бог, ще окуляри пану Марату зiб'ю». Вона не наважується щось вiдповiсти.

Я поволi вiдходжу вiд складної операцiї. Привезли трьох пиякiв. Їх побили пiдлiтки, якi каталися на скейтах i роликах. Пiдлiтки стали надзвичайно жорстокими. На бiса їм думати про наслiдки, погралися - i розчинилися в ночi. Пiшли додому. Поспiшали, щоб не запiзнитися на чергову стрiчку жахiв. А може, зникли, щоб устигнути зробити уроки. Гралися, бач, вони. Виштовхали цей непотрiб на проспект, водiй не встиг опанувати себе, як уже глухий такий «пугумпппп». А що ми маємо як наслiдок? А маємо ми численнi осколковi переломи, холодець iз тазостегнових кiсток, мiзки, викачанi в дорожньому пилу, а також одне чудове тiло - добряче вiдстуканий стейк iз кров'ю. I ще багато органiв у власному соку. Ну, й на десерт - три струси мозку. Але на це я вже не звертаю уваги, бо наївся.

Це схоже на те, як у святковому новорiчному цукерковому наборi в моєму напiвголодному радянському дитинствi на три смачнi шоколаднi цукерки припадало безлiч гидких, дешевих, старих, у прирощених до молочних тiл обгорткових сукнях, карамельок. Я ховав свiй набiр, а сам лiз до Катеринчиного, щоб ухопити найсмачнiшеньке. А Катерина потiм жалiлася мамi, що я й без того, як молодший, отримую все краще, та до цього ще маю нахабство цупити її речi. А я називав її ябедою. «Це я - бiда? - обурювалася Катерина. - Це ти - бiда!» Спробуйте зi стейка зробити свиню. Або з холодцю - живих качок. I я подивлюся, як у вас вийде. Чаклунство, кажете? А я змiг. Чи не генiй? «Пане Андрiю…» Жалiсно так скавучить янгол. «Уже йду». Пiдморгую їй. Вона виглядає такою переляканою, наче думає, що в мене нервовий тик. Свiженький янгол.

«Ну-с?» Це вiн мене питає, професор «Дiрка». Наче я вiд нього щось хочу, а не вiн. «Будеш каву?» Я кажу, що з мене досить. «Чув плiтки, що сьогоднi вночi ти був надзвичайний!» I гиготить. Вiн розмовляє так, наче постiйно проголошує непристойностi. Я теж гигочу. Бо так простiше спiлкуватися. Пристосування до манер iншої людини буває корисним. Вiн пiдтримує мiй регiт, наче кидає хмиз у вогонь, щоб не згаснув. I вiн, i я спали з двома тими самими жiнками. Я пам'ятаю, Тетяна говорила, що вiн має занизьку дупу. А я тодi здивувався. Тому що я вважав, що в нього задовга спина. I ми постiйно з нею сперечалися, коли бавилися в лiжку.

Її це заводило - теревенити про колишнiх коханцiв. Її б воля - вона б їх усiх менi продемонструвала, добре, що кiлька з них емiгрувало до Iзраїлю, хоча вона пропонувала їх навiдати пiд час вiдпустки. А ще один помер. Принаймнi на побачення до нього вона не поспiшала. Втiм, ми час вiд часу заходили до ресторану одного з. Авiаквитки я вимушений був купувати тiльки у iншого з. Навiть плитку в ваннiй кiмнатi менi клав черговий з. А ще до одного вона зводила мене на сповiдь. Не знаю, хто з нас бiльше здивувався. «Занизька дупа». Говорила Тетяна i активно розмахувала цигаркою. Умисно бiля мого обличчя. «Задовга спина». Говорив я, вiдхиляючись вiд траєкторiї цигарки про всяк випадок. «Закороткi ноги». Продовжувала Тетяна. «А член за таких умов виглядає довшим?» Цiкавився я. I ми реготали. I зараз, пригадуючи це, я реготав, як навiжений. Iнколи менi цiкаво, а що говорила вона про мене? Що в мене занизьке?

«Слухай, а ти б не поїхав на форум?» Запитує Дiрка, прореготавшись. «На який?» Питаю я i усвiдомлюю, що втомився вiд реготу. «На лiкарський! - каже вiн i знову починає реготати. - А на який ти подумав? На форум шльондр?» Вiн котиться з реготу. «Шльондри там будуть! Як то - форум без шльондр? Обiцяю». Вiн знову регоче. «На Шацькi?» Запитую я. I думаю, чому не можна людинi видалити регiт. Я б йому залюбки видалив. Усi метастази реготу. «Так, на Шацькi». Раптом вiн заспокоюється, погляд його блукає, шукає цигарки. Я кидаю свої. «Мерсi». «Слухай, Марате, а туди хiба не прямує Галинський?» Вiн бухикає i знову заходиться в реготi. Цигарка падає на обтертий зелений килимок, я тупцююся по нiй. Менi здається, що килимок - поле для гольфу, а Маратова цигарка - уламок метеориту. На полi панiка. Але я їх урятував. Вдячнiсть мiсцевих хiрургiв безмежна.

«Галинський туди їде, але вiн туди не їде. Розумiєш, яка справа?» Галинський вчився з Дiркою, вони старi приятелi.

Може, вони теж мали тих самих жiнок. Я потискаю плечима. Хто зна? «У Галинського, як тобi вiдомо, є панi Галинська. Ця жiнка продукує шаленi ревнощi, якщо хочеш знати мою думку». Я не хочу, але вже знаю. «А ще в Галинського є любаска. Ну? Второпав?» «На Шацьких?» Питаю я. «Та нi». Вiн знову шукає цигарку. «Тутешня вона. Хоче, щоб вiн проводив з нею ночi. Молоденька, гаряченька. Спiльнi вечерi, спiльнi снiданки, те, се. Повна дупа романтизму. А як цьому зарадити? На чергуваннях вiн працює, втiм, знаєш, я так думаю - вигадує щось, щоб її того, розумiєш? Але їй цього замало». Ще б пак. «Тому вiдрядження - це його останнiй шанс. Три доби Галинська буде думати, що чоловiк убиває себе заради кар'єри на форумi, а Галинський буде пiпчитися зi своєю малою. I всiм добре». «А я до чого?» «Тепер про тебе. Я все це тобi пояснював, щоб мiж нами не було нiяких недомовок. А хто буде пiпчитися там? На форумi. Хто? Знаєш, а менi важливо, щоб мої лiкарi були активнi в побудовi професiйної спiлки. Це, старий, менi великий плюс». «Хрестик». Кажу я. Вiн знову регоче. В мене починає поболювати голова.

«То ти їдеш?» Тепер уже вiн порпається в папiрцях. «Хрещу». Я кажу. «Що?» Перепитує вiн, пiрнаючи в паперовi хвилi на своєму столi. «Я кажу, що я тебе хрещу. Тобто ставлю тобi хрестика». Вiн знову регоче. Мабуть, я дуже дотепний. «Дякую, старий. Це тобi зарахується». «На небесах?» Я запитую. Вiн не регоче. Посмiхається. «Ти останнiм часом наче змарнiлий». Вiн стукає стосом паперiв. Програма форуму, теми лекцiй, бланки вiдрядження, добовi в конвертi. Глухий стукiт. Заминається краєчок запрошення. «Останнiм часом я дуже погано сплю». Бовкаю я. Вiн дивує мене проявом людяностi. Взагалi-то я добре знаю, що не слiд казати лiкарям, навiть таким, як Дiрка, щось таке, що вони можуть витрактувати як симптоми. А це - майже все. Тому спостерiгаю, як Дiрка залишає папери, клацає ручкою i хутко пише на квадратнiй жовтiй «склеротичцi». Я знаю, що там. Заспокiйливе. Порада сходити i зробити кардiограму. Здати аналiзи. Завiтати до уролога. Вiтамiн С. «Ще додай трохи кальцiю. Решта - пiсля аналiзiв». Каже Дiрка. «Скажи їм щось про формування кiсток. Думаю, так. Саме формування». «А решта - пiсля аналiзiв». Додаю я. Вiн починає реготати. Я зникаю за дверима його кабiнету, якi нагадують менi величезний, накладений на велетенську прямокутну ногу гiпс.

Я п'ю м'ятний чай i продивляюся папери. Секцiї, робочi групи, фокус-групи, пленарнi засiдання. Все, як у дорослих. Крутить ноги. Або через утому, або на змiну погоди. Моє манке лiжко притягує мене. Скiльки минуло часу? Бо це вона. Я нагадую собi казкового сина, якого батько ставлять охороняти сад вiд потвор. Їх немає, доля дарує синовi заспокiйливий сон, та тiльки-но вiн припиняє вiдчувати свої м'язи, як тут i чудовисько. «Гррррхаааа». Стерво. Що вирує хвилями. Вже майже тиждень я не можу виспатися через неї. Я навiть п'ю це кляте заспокiйливе та м'ятний чай, який ненавиджу з юнацтва, але щоразу о пiв на шосту (точно!) хтось дзьбом менi по мiзках. Клац. I я прокидаюся. Рiвно о пiв на шосту. Наче розвiдник. Але ж короткий сон i вмiння прокидатися вчасно - ознаки професiоналiзму саме розвiдника. Цьому вчили нас геройськi кiнострiчки. Я - людина мирної професiї, я заслуговую на свiй нормальний, спокiйний ранковий сон, хай їй грець! Довелося пiдкотитися до вiкна. Вона! А що вона робить? Посмiхається? До мене? Нi. Нi! Але ж так. До мене. Зовсiм здурiла. Скажена баба. Вiдколи вона помiтила мене? Цiлком можливо, що й не сьогоднi. Я мiг необережно, рвучко смикнути фiранкою чи гучно переставити горщик iз квiткою. Чи тицьнутися в скло лобом. Пташеня ранкове запримiтило мене i вiдтепер точно буде знущатися далi. Знаю я таких. Особливе задоволення дошкуляти ближньому своєму. Так, наволоч? «Мене просто так не вiзьмеш». Уголос кажу я. «На мене чекає форум порятунку. З'їла, коза драна?»

Шацькi озера - це щось неймовiрне. Це вони вiддзеркалюються в повiтрi, тому повiтря, небо насиченi такими блакитними кольорами, що починаєш заздрити Боговi. Вiн це змiг зробити! Бо все це справдi диво. Другу добу поспiль я сплю. Тому що мiй виступ, яким я похрещу Дiрку, призначено на третiй день. Це мене тiшить, бо на третiй день, як каже менi мiй досвiд, нiхто й нiчого вже не здатний адекватно сприймати. А приготувався я погано. Абияк. Наче в iнститутi. В мене є пiдручник i фаховий журнал, якi я креативно покреслив. Може, вирiзати потрiбнi тексти ножицями та склеїти? Буде схоже на старовинний сувiй. Ще в мене є досвiд. Досвiду менi бракувало пiд час складання iспитiв та залiкiв. Але зараз вiн у мене є. Тому менi буде простiше, одначе все одно я буду верзти казна-що. Другу добу поспiль я прокидаюсь о пiв на шосту. Це - схибленiсть. Коза драна з'їла мiй спокiй. Смачного, стерво.