Лариса Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

Я мовчав. «Спочатку я не мiг тобi сказати, тому що не знав, що воно є. Що я мав би тобi розповiсти? Я трахнув твою сестру, друже? Я трахнув твою сестру, їй сподобалося?» Кава хлюпнула через краєчок. «Воно миється. Я маю на увазi скатертину. Не смикайся, Боже ж мiй, Андрiю! Хiба я мiг подумати, що тебе буде так колотити? Не переймайся. Сiдай туди… Потiм я не схотiв тобi говорити, тому що виявилося, що нам удвох добре. Навiщо тобi про це знати, що нам - добре? Ти мав би вiдчувати, що я - щасливий, що Катерина теж щаслива. Але навiщо тобi знати, через що ми щасливi?» «Нiчого, якщо мене знудить у твiй новенький порцеляновий унiтаз?» «Iди собi. Шкiдливо пити стiльки кави натщесерце». Це вiн менi говорить? Менi, лiкарю? Та кого вiн з себе вдає?

«Ти зараз до неї зiбрався? Навiщо, Андрiю? Чого тобi до неї пхатися? До того ж вона на роботi, ти хочеш там влаштувати показовий виступ?» «Чого б це вона на роботi?» «Того б це, що сьогоднi - четверте». «I? Та хоч сьоме». «Не сьоме, а саме - четверте. А це означає, що в неї клiєнтам призначено на першу половину дня. В неї прийом. Якщо про мене та про неї не хочеш думати, подумай про тих, хто наважився сьогоднi лiкувати зуби. Як ти вважаєш, цi люди заслуговують на неврiвноваженого дантиста?» «Гуманiст хрiнiв». Менi було зле, i я злився. Передовсiм на себе. Тому що в мене не було пiдстав злитися на Колобка. Я усвiдомлював це. Але я дуже на нього злився. Навiть не знаю, через що бiльше. Через те, що вiн спав з Катериною, чи через те, що вiн приховував це вiд мене. «Менi здається, що ти вже почав дещо розумiти, старий». I за цей тон я його зараз ненавидiв. «Куди ти пiдеш?» «Шукати одну людину. Бувай». Менi закортiло знайти Марину. Зараз. Неодмiнно зараз її знайти.

Навiщо менi була потрiбна Марина? Тому що вона - пряма. Яка ж пряма ти, Маринко. Я нiколи до тебе не бачив таких прямих жiнок, таких вiдвертих, таких вiдчайдушних. I як ти, така пряма, брешеш чоловiковi, маєш коханця, займаєшся коханням iз незнайомим чоловiком, з яким тебе звiв форум та гра в карти? Втiм, може, ти й не брешеш чоловiковi? Може, вiн про все знає, пiдбадьорює тебе навiть, дає поради, бо в нього теж є коханець, це вже я запам'ятав, бо таке не часто зустрiн… Як усе це можна поєднувати? Пряма, чесна Марина, в тебе має бути пряме та чесне життя! Неодмiнно має бути. Близько трьох кiлометрiв я впевнено крокував. Потiм зрозумiв, що впевнено крокую кудись. Я не знав, куди менi крокувати, де вона живе. Марина має жити бiля моря. Де вона працює - так само. В лiкарнi. В цьому мiстi шалена кiлькiсть лiкарень, я добре це знаю. Що зi мною? Я постiйно вiдшукую жiнок по лiкарнях. Лiкарiв, хворих, хворих, лiкарiв… Я зайшов у якусь забiгайлiвку. «Кави?» Самовпевнено спитав офiцiант, i мене ледь не знудило вiд самовпевненої офiцiантової кави. «Нi». Ковтнув повiтря. «Зелений чай i щось до чаю». «Канапку чи щось здобне?» «Здобне. Здобну шелихвiстку. Чи є у вас таке?» «Шали-що? Втiм, не хвилюйтеся, щось таке зробимо».

«Марат?» «Якщо ти не переконаний, що набираєш мiй номер, краще його не набирай! Привiт». Маратовi жарти. «Слухай, я…» «А чого ти не спиш? У тебе ж немає важких чи?…» Я знаю, що саме зараз вiн подивився на мою стендову фотокартку: до неї вiн дротиками крiпить папiрцi, на яких зазначає важких. Уся стiна напроти його столу залiплена фотокартками хiрургiв. Зараз вiн бачить мою голу, горду пику, не прикрашену кольоровими папiрцями. В мене немає важких. «У тебе немає важких!» Радiсно констатує Марат. «Слухай, я не через важких тебе турбую. Я на форумi…» «Трахав якусь бабу? Вона хоч нiчого?» «Нi. Нiкого я не трахав. Якщо ти не маєш на увазi зґвалтування кiлька сотень лiкарiв моєю доповiддю». «Но-но! Треба пишатися своїми доповiдями! Що там у тебе?» «Та нiчого такого. Просто я зустрiв твого…»

I кого я зустрiв? Блiн, чому я нiкого не запам'ятовую, дiрка в головi. «Мого кого?» Михась, Сашко? На чому цi козли спецiалiзуються? Думай, думай, Андрiю!!! «Андрiю, слухай, на вiдмiну вiд тебе, я, до речi, працюю. А може, я тобi снюсь? Ти менi точно не снишся, бо я не можу зараз спати. Я на роботi. От зараз пiду на «лiтучку». Мiг би не пiти, але я сам її скликав, отака байда, старий. То що в тебе?» «Та так. Нiчого. Йди, бо пролетиш зi своєю "лiтучкою"«. «Зовсiм нiчого? Зовсiм-зовсiм? Добре, о'кей. Менi здається, що в тебе щось не те з нервами, Андрiю. Але про це ми поговоримо згодом». «Слухайте, може, вам коньяку? Щось iз вами не те». Менi мариться, чи вiн менi пiдморгує? Офiцiанте? Може, вiн - коханець чоловiка Марини? А може, це вiн - чоловiк Марини? Що вони собi дозволяють? Що вони всi розумiють у моїх нервах? Ти де, га, Марино? Ти де? «У вас є дружина?» «Нi, в мене немає. А вам, мабуть, уже треба». Марино, суко, чого ти покинула мене?

«Пограбуємо Вiндрика в парадному. Коли вiн буде дивитися пошту. Бiля скриньок. Вiн думає, що все минеться? То - нi. Хай вiддає грошi. Вiндрик думає, що крутий, то ми йому яйця покрутимо». Регочуть. Пацани. Кумеднi малi пiдлiтки в широких штанях iз величезними торбами, котрi гойдаються, б'ють їх по юнацьких дупах. Доглянутi, з сучасними зачiсками. Чим вони так настовбурчують волосся? Вiск? Стирчить. Схоже, що все в них стирчить, як це волосся. Дехто з них на роликах. Дехто - на скейтах. Стрибають. Як можна стрибати з цими саквами на довжелезних мотузках за плечима? «Треба про все подумати завчасно. В Сергiя, здається, батько - мент. То хай нам пояснить, чи пiдпадаємо ми пiд кримiнальну вiдповiдальнiсть, чи нi?» «А що, можемо не пiдпадати?» «Дивлячись, як це квалiфiкують. Розумiєш, там для кожного злочину встановлено вiдповiдний вiк». «За вбивство гребуть iз чотирнадцяти рокiв». «Навiть з дванадцяти». «Та ти гониш, пацик». «Кого я гоню, теля?»

Вони чубляться. «Вбивати ми його все одно не будемо, але стусанiв вiн отримає вдосталь». Вони знову регочуть. Серед них двi дiвчинки. Одна - кудлата й тоненька, в короткiй спiдницi, їздить колами, не прислуховується до розмов. У рожевому. Iнша - з гострими очима, невисока на зрiст, мiцненька. В такому самому одязi, як хлопи. I на скейтi стрибає не нижче за них. Зараз промовляє: «Це дуже добре, що ми неповнолiтнi, якщо з розумом iз Вiндриком усе залагодити - нiякого суду не буде. Нiчого вони нам не зроблять. Навiть кримiнальної справи не зможуть порушити. Бо ми - мале-е-е-е-е-енькi-i-i-i-i, дядьку мiлiцiонере, не бийте, ми не зна-а-а-а-а-а-ли-и-и-и. Можна що завгодно коїти, звiсно, що нас не впiймають, але навiть якщо так - ми їх пошиємо в дурнi! Чи не класно я придумала?»

Я не знаю, як це вiдбулося, що зi мною сталося. Наче склався пазл. Клац. Чоловiк, якого я збирав у лiкарнi. Дiти на роликах та скейтах, що його зiштовхнули. Дамба затоки, де вона бiгає. Вона. Бiгає. Все через неї. Моє безсоння, моя безпораднiсть, моя лють та нiкчемнiсть. Немає сну, немає мрiй, немає Марини. Агов, то де ви всi? Втекли з нею? Нiчого в мене немає. В Катерини є Колобок, у Колобка - Катерина, в Бориса є лiтери. Принаймнi - «Д». А що є в мене? Гуп-гуп кожного ранку? Яка кримiнальна вiдповiдальнiсть за нещаснi випадки? Цi неповнолiтнi злодюжки. Клац. Домовитися з ними було надзвичайно легко. Солодкуватий запах трави вказував на те, що зiллячко їм до вподоби. Пропарений мозок, пiдготовленi. А в мене були й грошi, i цiкавi для них ампулки. Зрадiли навiть, ще б пак, таким зробити гидоту - радiсть. Та й що в порiвняннi з гоп-стопом у парадному - пересiчнi штовхання однiєї спортсменки? Отримає пару синцiв - второпає нарештi, що бiгати треба в безпечнiшому мiсцi. А не второпає - повторимо.

Дiвчинка «ЗвименеЯнголдзядя» (ох, цi менi янголи) ставила дорослi питання, вимагала уточнень, прагнула проштовхнути свiй сценарiй, домовлялася про суму. Аж очi запалали, наче пiсенна сосна. Для них усе це - пригода. «Штовхани цьоцю та отримай грошi, доцю». Як сталося, що їхнi власнi роки стали замалими для них, наче штанцi? «Налякаємо так, що вона забуде, як ногами ворушити, не те що бiгати, дядьку». Регочуть. «Не хвилюйтеся, ми вас не знаємо, дзядя, ми самi по собi, так, жартували, випадково все вийшло. I нам шкода. Дуже шкода. Та розслабтеся, вас знiмає прихована камера…» Регiт.

Зирк-зирк. Що менi з його зирк-зирк, коли кортить мац-мац? Але вiн - безнадiйний. Тобто навiть безнадiйнiший за мене, якщо для мене великий клопiт познайомитися з кимось, першою подати голос, без команди, як невихований собака, «ув-ув-ув», то для нього це взагалi нездоланна проблема. Завтра я пiдiйду до його вiкон, простягну йому руку, завтра я скажу йому, що менi теж усе це - важко, тому що ми - дорослi люди, тому що ми згорали у вогнi кiлька разiв, хоча ще не потрапляли до пекла, тому що нам - лячно, тому що нам страшно просто сказати комусь сторонньому, але такому надзвичайно близькому - привiт. Менi важко, але я це зроблю, тому що вiн несподiвано став людиною, котра бiгає разом зi мною. Навiть коли дивиться на мене з вiкна. Чи зрозумiє вiн? Що це значить - бiгає поруч зi мною. Разом. Назустрiч усiм. Чи зможе вiн зрозумiти, що менi кортить промовляти його iм'я, якого я не знаю, але яке я вигадала. Я назвала його Андрiєм. Я вже розповiла про нього Боговi. Хто ще здатен терпляче вислуховувати нашi дурницi, окрiм Бога?

Зазвичай мене будить радiо, в яке вмонтовано будильник. Останнiм часом я ворожу на пiснях. Яка пiсня мене розбудить - так i пiде мiй день. Сьогоднi це було: «Мрiй, мрiй про мене, мрiй, знаю, будеш мiй, мрiй про мене мрiй, любий». Такий прозорий натяк. А завтра що мене збудить, завтра? Я не знаю, але все одно пiдiйду до вiкна Андрiя, посмiхнуся йому, скажу: отже, це - я, мене звати Ганна, i ви менi подобаєтеся, я вчиню саме так, як усi цi навiженi американцi в навiжених серiалах, якими керують навiженi американськi психоаналiтики. I я буду щаслива. Нi! Я й зараз щаслива. Коли б це я посмiхалася пiд час снiданку? Своїм думкам, своїм сподiванням? «I лиш любов цвiте один-єдиний раз…» Я спiваю… Насправдi я вже обрала iм'я нашим синам, як це вульгарно, але я це зробила, так.