Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

Потім були математичні вправи, і знову Катря дивувалася з своїх здібностей.

— Все!.. Більше не хочу, — нарешті, категорично заявила Катря.

— Тобто як? — щиро здивувався власник жвавого голосу.

— Набридло. Я вам не лічильна машина, — Катря уявила, як її губи зробили вередливу гримасу. їй стало прикро від ноток здивування, які проривалися у голосі екзаменатора. Що, вони й справді вважають її за машину, яка не знає втоми?!

— Вибачте нам, Катре, — почула вона тремтливий “професорський” голос. — Ми трохи захопилися, не подумали, що ви могли стомитися. На сьогодні досить. Ми вам дуже вдячні.

Лікарі пішли. Залишився тільки лікар, який чергував біля неї. До Катриного слуху долинав легкий шелест паперу і швидкий рух скрипучого пера.

— Лікарю, мені можна порозмовляти з вами? — боязко запитала Катря. Вона намагалась уявити свого співрозмовника: як їй здавалось, він був високою молодою людиною з стомленим розумним обличчям, у білосніжному халаті й окулярах.

— Звичайно, можна, — відповів Катрин співрозмовник.

— Лікарю, скажіть… Моє обличчя… Я дуже змінилася?

— Ваше обличчя?.. — перепитав лікар. Катря виразно уявила, як її співрозмовник знизав плечима. — Запевняю, ви ніскілечки не змінилися. Все ваше ластовиння залишилося з вами.

Катря поривчасто здихнула й тихо схлипнула.

— Мені боязко, лікарю… Навколо мене порожнеча. Це нестерпимо — людина не може, не повинна жити в порожнечі.

— Я вже пояснював, — долинув голос лікаря. — З вами трапилось нещастя. Ми повернули вам слух і мову — це поки що єдине, що зв’язує вас з зовнішнім світом. З часом ми постараємося повернути вам усе. Треба тільки набратися терпіння.

— Яке сьогодні число? — Катря неуважно слухала лікаря і намагалась притлумити в собі наростаючу тривогу.

Вона почула відповідь і вжахнулась — минуло вже більше місяця з того нещасного дня!..

— Скажіть, лікарю, моя мама знає про те, що трапилося зі мною?.. Я хочу її бачити… — Катря осіклась, згадала про морок, що її оточував, і сумно промовила: — Чути… Тільки почути б мамин голос.

Настала пауза. До Катриного слуху долинало стримане дихання замовклого лікаря.

— Зрозумійте, Катре… — почав лікар, і в його впевненому раніше голосі пролунали нотки сумніву. — Ваша мама, звичайно, знає про вас те, що їй можна й потрібно знати. Але бачитися вам зараз не можна. Повірте, для цього є досить переконливі причини.

Катря безутішно заплакала, і лікар, розуміючи стан дівчини, навіть не намагався її втішити. Невидимі сльози лоскотали Катрині щоки, вона відчувала їх тепло й солоний смак, підносила руку до обличчя — можливо, це їй тільки здавалось, що вона робить рукою такі прості мимовільні рухи.

— Я розумію вас, вам нелегко, — лікар старався говорити якомога переконливіше — йому треба було заспокоїти Катрю. — У вашому житті відбулися великі зміни. Ви втратили багато, але не все. Головне, ви живі, живий ваш неповторний внутрішній світ, ваші розум і почуття. Ви здатні думати, аналізувати, міркувати. Ви маєте запас життєвих вражень, молоду чіпку пам’ять. Ви можете вчитися, розвивати свої здібності, вдосконалюватися.

— Ні, лікарю! Я не можу жити в темноті, — Катря скористалась секундною паузою і заговорила, хвилюючись. — Поверніть мені світ, у якому я жила. Я хочу бачити людей, зірки й сонце, бігати по росі, милуватися заходом сонця і рвати квіти… Я дуже люблю квіти…

Катрин голос затремтів і затих.

— Заспокойтеся, прошу вас! — лікар угадав Катрин настрій і боявся нового спалаху. Щоб утішити її і відвернути від тяжких дум, запитав з надією:

— Ви любите музику?.. Я принесу вам цікаві записи з своєї колекції.

— Спасибі… Мені подобається Гріг.

Катря поринула у свої думки і якось непомітно для себе задрімала. Цього разу її сон був неглибоким, зі сновидіннями. Вона бігла по квітучому полю, в її вухах свистів вітер, хтось знайомий біг поряд з нею, вона відчувала на щоці гаряче дихання, відповідала на потиск дружньої руки…

Катря прокинулась, і перше, що вона почула, були мокрі ляскаючі звуки. Коли прислухалась, здогадалась — у кімнаті прибирали. Напевно, вже ранок. Лікар ще не прийшов, а може, вона й не чула його приходу — він десь поряд.

— Лікарю!.. Ви тут? — покликала Катря.

Пролунав голосний стук — хтось упустив швабру.

— Боже!.. Хто тут? — почувся зляканий жіночий голос.

— Це я… Катря Скворцова… Хіба ви мене не бачите?

— Боже, який страх! Та куди вони тебе засунули, люба?..

— Дивно… Хіба ви не в одній палаті зі мною? — заклопотано запитала Катря.

— Та що там лепечеш: “Палата, палата!”… Ніяк не можу зрозуміти, — з прикрістю відповів жіночий голос. — Я прибиральницею тут другий рік, ніяких палат не знаю.

— Так де ж я?.. — трохи не крикнула Катря.

— Та хто ти, люба!.. Ніяк не второпаю, не бачу я тебе. Тут отой… Інститут. Кібер… Кібернетики. Кругом шаф понаставляли, з машинами, що рахують…

— А лікар?.. Біля мене чергував лікар. Він повинен бути тут.

Катря відчула, що втрачає опору, і, як потопаючий за соломинку, вхопилась за останню надію.

— Немає тут ніяких лікарів. І не лікарня це… А заходить сюди Багров Ігор Іванович. Часто його бачу. Той, що борідку має… Та ще його начальство — академік Павло Васильович.

Прибиральниця стукала шваброю, щось говорила, говорила — Катря вже не слухала, її свідомість свердлила думка: це не клініка, не лікарня — її ошукали!.. Але навіщо?.. І раптом страшний здогад вразив її. Пригадався багатолюдний диспут, свідком якого довелося їй бути одного разу: йшла суперечка про штучний розум. Молодий вчений з рудою борідкою і в окулярах твердив, що неможливо штучним шляхом створити мозок, у всьому подібний до людського. Людина — суспільна істота, вона сформована суспільним середовищем, з яким зв’язана мільйонами важковловимих зв’язків. Змоделювати ці зв’язки штучним шляхом, мабуть, не пощастить. Але, якщо не можна взяти фортецю з ходу, нею можна оволодіти, здійснивши обхідний маневр. Вчений пропонував ввести в пам’ять ЕОМ інформацію живого людського мозку. Створений гібрид буде мати всі властивості людської особистості.

Катря гарячково роздумувала. Так ось звідки в неї відкрилася незвичайна здатність оперувати гігантськими числами!.. Страшна думка постала перед нею без прикрас: вона і є тим гібридом, про який мріяв на диспуті рудобородий вчений. А справжня Катря вже відокремлена від неї навіки, живе іншим незалежним життям, а можливо… Можливо, її взагалі немає серед живих, залишилася лише її тінь, відбита на гладенькій поверхні магнітної стрічки. Минуть роки, десятиріччя, віки, а вона, тінь дівчини, що колись жила, житиме на самоті, у тісному колі назавжди померклих спогадів і пробуджуватиметься до сліпого примарного життя за примхою експериментатора, що вставив магнітну стрічку у пам’ять обчислювальної машини.