Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

Сидiти б отак, i не рухатись, i не пам'ятати нiчого, що було i що треба, щоб було. Слухати невеличкi iсторiї про зламанi ноги й мiзки, про невиннi страховища з пухлими дитячими устами.

– А що ж винна графiвна Труда, пане графе?

Граф спочатку довго мовчки хитає головою, потiм повертається до князiвни и пильно дивиться їй у лице:

– А як ви гадаєте, принцесо, як може завинити сiмнадцятилiтня дiвчина перед двадцятидвохлiтнiм хлопцем?

– Гм! Невже кохання, графе? Граф рiшуче киває головою.

– Та ще яке кохання! З тiканням, викраданням, погонями, самоотруїнням. Зовсiм опера, та й годi. Ну, Трудi тiльки прополоскали шлунок, але з Максом Ганс Штор повiвся трохи серйознiше: вигнав хлопця навiки з дому. Але до такого фiналу прилучились уже вищi мотиви. Насамперед занадто палка й бурхлива албанська кров i в батька, i в сина. трохи не з ножами кидались один на одного. Але головне – фiлософiя Ганса Штора. А як же, як же! Ганс Штор, правда, не дуже глибокий, але зате дуже послiдовний фiлософ, що не часто трапляється з найглибшими фiлософами найчистiшої наукової марки. Ганс Штор тримається засади що проповiдуєш, те перш за все виконуй сам своїм життям. А проповiдує вiн досить цiкаву теорiю Вiчною Порядку. Все на свiтi має своє мiсце i свою функцiю, не виключаючи самого господа бога. Функцiя бога – бути всемогутнiм, усезнаючим, усеблагим, уссдобрим i так далi. Функцiя диявола – бути злим спокусником, ворогом бога й людини й так далi. Те ж саме в людському громадянствi. Функцiя пана – панувати; слуги – служити, купця – торгувати; робiтника – працювати. Купець, переставши торгувати, перестає бути купцем. Бог, переставши робити добро й бути всеблагим, перестає бути богом. Таким чином, теорiя Ганса Штора вiдкидає доктрину про свободу волi самого бога – не все й боговi дозволене. I нiхто не смiє нарушувати цей Вiчний Порядок. А тим паче син слуги, у круг функцiй якого нiяк не входить тайний шлюб iз дочкою свого пана. Це… кричуще ламання всiєї системи Порядку. I за це син Ганса Штора перший повинен був понести кару. Кара досить серйозна: хлопець став соцiалiстом. Кинув унiверситет, пiшов на фабрику, десь пiд час страйку когось трохи не задушив, пiддаючися знов таки голосовi своєї албанської кровi. А як усяка глупота на свiтi, хоч би вона и соцiалiзмом називалася, не проходить безкарно, то й Макс упродовж двох рокiв мусив це доказувати на власному досвiдi в тюрмi.

Принцеса Елiза повертається рiвнiше до старого графа: вiн справдi гадає, що їй необхiдно знати в таких деталях iсторiю глупоти якихсь Максiв? I то саме сьогоднi, першого дня приїзду до другого її батька, i то саме першої години побачення з ним?!

– Так, так, принцесо, нашi вчинки вiд самого початку свого вже несуть у собi вiдплату.

Але в очi принцесi старий не дивиться. Вiн чує її погляд, вiн знає її чекання, але iсторiя синiв його слуги йому важнiша за це чекання й за те, що за ним ховається.

– Наприклад, Рудольф Штор. Чи вдасться йому коли-небудь проїхатися на возику слави, не вiдомо, а тим часом усi вчинки, що походять iз цiєї пристрастi, вже коренять у собi й одплату. А шкода – цiкава людина

– Пане графе, дозвольте менi…

– Так, так, принцесо. Цiкава людина, дуже цiкава. Я знаю, ви цiкавитесь науковими питаннями. Може, вашiй свiтлостi цiкаво зазнайомитися з нашим анахоретом? Менi, до речi, треба сказати йому кiлька слiв…

– Будь ласка. Я з великою цiкавiстю…

– Ви не будете каятися, принцесо. Тiльки попереджаю вас: як усi люди, що мрiють їздити на возi слави, наш Рудольф людина дуже амбiтна. Як усi анахорети, мовчазна й соромлива. Як усi вченi, добра, саможертовна… в розмiрах людськостi й жорстока до найближчих людей. А загалом надзвичайно рiдкий екземпляр людини, що здатна на героїзм. Ця вiдмiна людей, як вiдомо вашiй свiтлостi, вимерла вже на нашiй планетi…

Принцеса Елiза тихенько клацає пальцем правої руки по долонi лiвої й легко несе маленьку червону голову золотистої гадючки на плечах чорного лебедя.

Дiйсна влада не любить галасливостi. Дiйсна влада є в кiтки, яка навiть одвертається вiд мишi, даючи їй повну волю тiкати.

Граф Адольф не любить галасливостi. Його авто раз у раз безшумно пiдкочує пiд ворота палацу Мертенса. I всi мишi на воротях, при черговiй, на сходах палацу, на ганку, в коридорах i канцелярiях можуть навiть тiкати: граф Адольф не дивиться на них. Швиденько, згодливо, ласкавенько похитуючи головою на витягнутi постатi варти, м'яко, нечутно ковзаючи по мармурових сходах, скромненько згорблюючись, нiкому в очi не дивлячись, але викликаючи своєю появою тишу й напруженiсть, граф Адольф проходить до кабiнету пана президента.

Вiнтер, витягшись у тоненьку переламану лозинку поштивостi, вислухує його свiтлiсть графа Елленберга. I зараз таки, розiгнувшись, пiдiбгавши живiт, безшумно зникає за царськими вратами. Через хвилинку так само безшумно з'являється, розчиняє дверi перед Адольфом i, пiдвiвши бiлi брови, таємно шепоче:

– Просять.

Граф Елленберг також проймається таємнiстю, спирає жiноче тiло навшпиньки й прокрадається в царськi врата.

Пан президент сидять перед iнтернацiональними апаратами. Швидко, гарячковим пульсом миготить зелений знак на круглому екранi – паризька бiржа. Збоку дерчить автоматичний телеграф, викидаючи бiленьку стьожку, що намотується на держальце Широченна, дебела спина з пропiтнiлими лопатками (все прiють пан президент!) масивно i кругло, як лантух iз мокрим пiском, випинається над спинкою фотеля.

Балансуючи на поштивих шпиньках, граф Адольф пiдбирається до спини, низько вклоняється їй, зупиняється й починає ждати. З за спини рипкий, одвологлий бас кидає:

– Сiсти. Коротко Швидко Ну?

Граф Адольф сiдає, не притуляючись спиною до фотеля, i стримано хитро посмiхається.

– Приїхала

I задоволене стулює голенi тонкi жiночi уста.

Скудовчена темно-руда голова, неначе жмут iржавого дроту, вмить затихає над апаратом, далi рвучко повертається всiм бурим, масним од поту лицем до графа Адольфа и блискає на нього квадратовими жовтими конячими зубами.

– Принцеса?!

Граф Адольф скромно и нiжно хитає головою

– Чому ж не попередили? Сюрприз? Га? Добре. Докладнiше. Не хапаючись. Ну?

I, крутнувши держальце з чорним кiнчиком, надушивши по черзi на два гудзики, пан президент кладе руки на поруччя фотеля й наставляє на графа сiдласте чоло. Граф докладно, не хапаючись, нiжно воркотливим голосом починає розповiдати. Пановi президентовi не все ясно, вставляється запитання. Тодi граф моментально мiняє епiчно мрiйний вираз на поштиво-уважний, серйозно, дiловито хитає головою i знову, наче давши собi наказ, у тому ж нiжному тонi розповiдає далi.

Стриманiсть принцеси абсолютно-таки подобається пановi. Абсолютно. Гордiсть? Неприступнiсть? Величнiсть? Цiлком добре. По-королiвському. Так i слiд.