Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина

Стриманiсть принцеси абсолютно-таки подобається пановi. Абсолютно. Гордiсть? Неприступнiсть? Величнiсть? Цiлком добре. По-королiвському. Так i слiд.

Ззаду, як цвiркун, сюрчить апарат. Мертенс, не повертаючись, одводить лiву руку назад i нетерпляче надушує три рази гудзика з жовтою шапочкою. Сюрчання вмент уривається.

Тодi пан президент пiдводяться й урочисто кладуть руку на плече графа Елленберга. Граф Елленберг, обережно тримаючи цю руку на плечi, як пташку, що несподiвано сiла, теж пiдводиться.

– Графе! На вас складається честь зробити цю дiвчину моєю дружиною.

Найодважнiшi люди бентежаться, коли мрiяна фортеця несподiвано з'являється перед їхнiми очима.

– Я безмiрно дякую пановi президентовi за цю високу честь, але… але… дозвольте завважити, пане президенте, що труднощi цього доручення рiвняються честi його. Як пановi президентовi вiдомо…

Пан президент здiймає руку з плеча й похмурює брови.

– Для довiреної особи Фрiдрiха Мертенса нема непоборних труднощiв. Що? До вашого розпорядку, пане мiнiстре, державна сила Нiмеччини, половина її нацiонального майна, моє iм'я, ваш розум i розсудливiсть принцеси, яка, сподiваю ся, є в неї Досить? Що? Га? Нiяких бiльше слiв.

Граф Адольф мовчки вклоняється. Пан президент тикає йому куцу товсту руку, другою рукою мiцно б'є по плечу i, за жовтiвши на все лице посмiшкою, додає:

– Корона ж Землi не жарт? Га? Навiть для честолюбностi принцеси. Що?

Граф Адольф швидко встромлює в пана президента загостренi радiсною цiкавiстю очi.

– Є новi вiдомосii, пане президенте?!

– Є. Справу конгресу Лондон прийняв. Токiо й Пекiн комизяться. Дурницi, приймуть. Мусять, косоокi! Ну, до роботи, до роботи! Про хiд доручення можете iнформувати поза всякою чергою.

Лондон прийняв! О, тепер!..

Граф Адольф побожно вклоняється i ще на тихiших шпиньках вислизує з храму влади й могутностi.

– Дозвольте, принцесо, представити вам нашого вченого, анахорета.

Князiвна Елiза трошки здивована: анахорет – рослий, плечистий, широкогрудий, лобатий здоровило. Замiсть традицiйної анахоретської лисини, наслiдку чеснот самозаглибленостi, – буйне бiляве, з рудим пiдпалом волосся; замiсть аскетичної блiдостi – чисто виголене здоровецьке лице, без найменших ознак самозаглибленостi. От тiльки очi та уста… якiсь непевнi. Не очi, а гола перед вами людина, одверто гола й без крихiтки сорому. Аж нiяково дивитись у цi очi, одвертi, прозорi, розчиненi й виставленi наперед лиця, як два вiкна.

Уста – половинка скибочки оранжi, накрита тонесенькою ниточкою. Ниточка на обох кiнцях закручується волосинками догори. I над очима – широке чоло, а пiд устами – гостре пiдборiддя з дитячою смiшною вдавленою ямочкою.

Та й келiя мало подiбна до пристановищ фахових анахоретiв, де звичайно бруд конкурує iз святiстю. Швидше ательє артиста маляра – височенне, iз свiтлом на всю стiну, повне червоних передвечiрнiх променiв. А замiсть мольбертiв та полотен – шафи та полицi з книжками, столи з приладдями, ретортами, склянками, слоїками. В кутку – знайома принцесi топильна електрична пiч Гайдена. Вiд колишньої оранжереї лишилося декiлька пальм та багато квiток на всiй вiконнiй стiнi та навiть на столах. Пiд пальмами – фотель, бiля фотеля – столик iз радiотелефоном. Тут же й екран, та ще нової системи. От тобi й келiя!

Несподiваний вiзит високої особи бентежить невдалого анахорета; це видно по всьому, i це викликає хвостик посмiшки у старого графа. Що доктор Рудольф не може блиснути галантнiстю оперового тенора, про це нiхто не взявся б сперечатись, бачивши, як доктор Рудольф цеглясто червонiє, як незграбно вклоняється, неначе зазирає в дiжку, як од хвилювання хоче зачесати пальцями волосся й спиняє руку на чолi, ще рач почервонiвши до самої ямочки на гострому пiдборiддi.

Князiвна Елiза, розумiєчься, не помiчає нi збентеження, пi незграбностi анахорета її зеленi, кольору осiннього листя очi з цiкавiстю оiлядають келiю. В устах уявляється щось таке, що старий граф колись давно-давно бачив у неї, десятилiтньої дiвчинки: вони трiшки розiйшлись, розгорнулiкь, показуючи бiлу рiвну смужку хижо рiвних зубiв, ну, зовсiм та сама Ельзюся, що з любов'ю й цiкавiстю розiлядала дитячий аероплан.

Фах доктора – хiмiя? Хiмiя – одна з наук, що особливо цiкавить її. Алє, на жаль, вона не мала змоги грунтовнiше зазнайомитися з нею. Це, мабуть, прилад Шiмпфера? Доктор Рудольф iз легким здивуванням i поспiхом пiдтверджує. А от цих приладiв вона нiколи не бачила. Вона знайомилася з хiмiєю з працi професора Гайєра.

Шевцi, кравцi та всякi нижчi фахiвцi, зачувши iм'я конкурента, роблять одвертi, зневажно-жалiсливi гримаси. Вищi фахiвцi – ученi, письменники, поети – або тонко, загадково посмiхаються, або делiкатно переводять розмову на сенсацiйне вбивство. А от доктор Рудольф, на диво принцеси, не робить нi одвертої зневажливої гримаси, нi загадкової посмiшки. Професор Гайєр? Дуже дуже знаючий, роботящий, посидющий чоловiк. Тiльки, на жаль, людина старих метод.

I одвертi, голi, трохи нiби здивованi очi дивляться чисто, ясно й привiтно, i нема нiякого сумнiву, що, дiйсно, професор Гайер, хоч i роботящий, але вiдсталий учений.

– А новi методи в хiмiї радикально вiдрiзняються вiд старих?

(Старому графовi чується "Тату, а зовсiм без крил не можна лiтати?").

Доктор Рудольф трiшки затинається, радикально нiщо в життi не вiдрiзняється вiд того, до чого близько стоїть, усе виходить iз попереднього, є його розвитком. Методи думання так само мають своїх баїькiв i родичiв, як i живi органiзми. Крик революцiонерiв у мистецтвах чи наукових дисциплiнах про радикальний розрив iз своїми попередниками подiбний до крику новонародженої дитини, що розриває з пупцем своя матерi. Не бiльше.

I, злякавшися за таке порiвняння, доктор Рудольф червонiв до самої ямочки й рiвночасно здивовано й одверго дивиться просто в лице високiй гостi.

– А менi б дуже хотiлося зазнайомитися саме з новими методами. Вам би не було дуже тяжко дати менi хоч декiлька лекцiй, пане докторе?

– Hi, я не думаю, щоб це було менi тяжко.

Граф надзвичайно пильно розiлядає малесенький слоїк, пiднiсши його до самих очей i поклiпуючи вуса. Бiдний Рудi – годилось би додати кiлька слiв про честь i щастя, але в нього було так мало практики говорити те, чого вiн не почував.

Вiн тiльки ще раз червонiє, помiтивши, як у високої гостi лице стає якесь iнше, те саме, з яким вона ввiйшла до лабораторiї.

– Так я вас у такому разi сповiщу про початок наших занять. Добре?

I принцеса, милостиво хитнувши головою, повертається до графа.

– Ходiмо, пане графе?

Старий трудно пiдводиться и кладе руку на плече доктора Рудольфа.

– Ну, анахорете, бувай здоров. Чому в недiлю на обiдi не був? Нова iдея пiдскочила? Ну, нiчого, нiчого. Кому iдея, кому дурiсть, кожний по-своєму, як каже твiй батько, порядок держить.