Николай Греков - Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма
Помощь проекту
Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма читать книгу онлайн
V. Страшный суд «страшного» судии
1. Ближние - это змеиМы рассмотрели три сквозные идеи Шевченко:
– «І тут, і всюди - скрізь погано»;
– во всем виноваты нелюди - враги;
– их нужно истребить.
Фундаментом этого «мировоззрения» являются «религиозные» взгляды кобзаря, если можно так выразиться. Первая и наибольшая заповедь христианина - любовь к Богу. Об этом можно прочитать в первой части. Вторая заповедь - «Возлюби ближнего своего, как самого себя». Но для этого нужно доброе сердце. А не то, о котором написано:
Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите, - а люд навісний
Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі.
(1844)
Шевченко признается, что в его сердце - пустыня:
Невеликії три літа
Марно пролетіли…
А багато в моїй хаті
Лиха наробили.
Опустошили убоге
Моє серце тихе,
Погасили усе добре,
Запалили лихо… (1845)
Особенно трудным выдалось, как мы видели во второй части, лето 1843 года, когда Шевченко входил в «товариство мочемордів» со всеми вытекающими из этого членства обязанностями, а параллельно «скрізь був й все плакав: сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями - бодай вони переказилися». Плюс ресторан Излера, плюс Адольфинки из дома терпимости и т.д.и т.п. Какое же сердце выдержит такие перегрузки? В итоге- наступила развязка:
Серце люди полюбило
І в людях кохалось,
І вони його вітали,
Гралися, хвалили…
А літа тихенько крались
І сльози сушили,
Сльози щирої любові;
І я прозрівати
Став потроху… Доглядаюсь, -
Бодай не казати.
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії…
І засохли мої сльози,
Сльози молодії.
І тепер я розбитеє
Серце ядом гою,
І не плачу, й не співаю,
А вию совою.
Так Шевченко познал истину: люди - это змеи. Он стал лечить свое разбито сердце ядом и начал выть совой. Такая вот самохарактеристика. Дальше - больше:
… Люде, люде!
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте…
Не так тії вороги,
Як добрії люди -
І окрадуть жалкуючи,
Плачучи осудять,
І попросять тебе в хату
І будуть вітати,
І питать тебе про тебе,
Щоб потом сміятись,
Щоб с тебе сміятись,
Щоб тебе добити…
Без ворогів можна в світі
Як-небудь прожити.
А ці добрі люде
Найдуть тебе всюди,
І на тім світі, добряги,
Тебе не забудуть.
Мені не жаль, що я не пан,
А жаль мені, і жаль великий,
На просвіщенних християн.
… І звір того не зробить дикий,
Що ви, б'ючи поклони,
З братами дієте… Закони
Катами писані за вас,
То вам байдуже; в добрий час
У Київ їздите щороку
Та сповідаєтесь, нівроку
У схимника!… (1848)
Затем у мыслителя рождается концепция перевоплощения душ:
Мені здається, я не знаю,
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще живе
В свиню абощо та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.
І справді так. (1850)
В конце жизни делается обобщение:
Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало. (1859)
Ой, мало…Твоя правда.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивим устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть.
Неужели Шевченко занялся самокритикой? Да нет, показалось. Это он не о себе (он скромный). Таким образом, мы видим, что и со второй заповедью обстоит не лучше, чем с первой.
2. ГордыняВ течение всей жизни кобзарь был уверен, что он всеведущ:
Я тайну жизни разгадал
Раскрыл я сердце человека,
И не страдаю, как страдал,
И не люблю я: я калека!
Я трепет сердца навсегда
Оледенил в снегах чужбины,
И только звуки Украины
Его тревожат иногда…
… Но глухо все в родном краю
Я тщетно голос подаю…
… Пустота
Растила сердце человека,
И я на смех покинут веком -
Я одинокий сирота! (1842)
Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка;
Свою любов благовістить,
Святую правду возвістить! (1848)
Кто бы это мог быть? Как фамилия пророка? Догадайтесь сами с трех раз:
Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлi душі. Полюбили
Того пророка, скрізь ходили
За ним і сльози, знай, лили
Навчені люди. І лукаві!
Господнюю святую славу
Розтлили… І чужим богам
Пожерли жертву! Омерзились!
І мужа свята… горе вам!
На стогнах каменем побили.
И получают за это по заслугам:
І праведно Господь великий,
Мов на звірей тих лютих, диких,
Кайдани повелів кувать,
Глибокі тюрми покопать.
І роде лютий і жестокий!
Вомісто короткого пророка…
Царя вам повелів надать!
А вот наш скромный пророк в 1849 году:
Хіба самому написать
Таки посланіє до себе
Та все дочиста розказать,
Усе, що треба, що й не треба.
А то не діждешся його,
Того писанія святого,
Святої правди ні од кого,
Та й ждать не маю од кого,
Бо вже б, здавалося, пора:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене…
… я - неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає,
Захода сонця дожидає.
Отак-то я тепер терплю
Та смерть із степу виглядаю,
А за що, ей-богу, не знаю!
Он находит себе точную характеристику («неначе лютая змія»), а в конце дает себе установку:
Нічого, друже, не журися!
В дулевину себе закуй,
Гарненько Богу помолися,
А на громаду хоч наплюй!
Вона - капуста головата.
Разумеется, если здесь пророк, то общество - просто качаны капусты. Их дело - слушать, что он скажет. А его слово - это слово святое: божье кадило, кадило истины:
…Ридаю,
Молю ридаючи: пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось.
Щоб людям серце розтопило
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
И он не только пророк, но и более того:
О горе, горенько мені!
І де я в світі заховаюсь?
Щодень пілати розпинають,
Морозять, шкварять на огні.
Кого обычно распинают Пилаты - всем известно. Непомерная гордыня ведет и к несуразной торговле с Богом:
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани, і гори -
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога. (1845)
Такие предложения уместно делать только врагу рода человеческого. Равно как и обращать следующую просьбу:
Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись,
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні… то проклинать
І світ запалити! (1845)
Шевченко готов мир поджечь, лишь бы не спать на ходу, лишь бы не скучно было. А недоразумение по поводу адресата таких диких просьб скоро разрешилось: был найден другой.
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога,
За неї душу погублю! (1845)
Имеющий уши да услышит. Найден еще один способ погубить бессмертную душу. Такие заявления, думается, не остаются без внимания со стороны заинтересованного лица. А как любят народ проклинающие Святого Бога, нам хорошо известно из истории XX века.
3.СлаволюбиеЕще одна вещь, за которую он был готов продать душу врагу рода человеческого - это слава:
