Николай Греков - Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма
Помощь проекту
Тарас Шевченко - крестный отец украинского национализма читать книгу онлайн
Или раздел «Гонта в Умані»:
Минають дні,минає літо,
А Україна, знай, горить;
По селах голі плачуть діти -
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві;
Гуляють хмари; сонце спить;
Ніде не чуть людської мови;
Звір тільки виє по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовків ляхами годували,
Аж поки снігом занесло
Огризки вовчі…
Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грілись на пожарі.
…Не спинила весна крові,
Ні злості людської.
Тяжко глянуть: а згадаєм -
Так було і в Трої.
Так і буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проїдуть - земля горить,
Кров'ю підпливає.
Ну уж, если в Трое «так було», то нам не годится отставать от эллинов-язычников. У нас будет так же. Или похуже (страшен украинский бунт, бессмысленный и беспощадный). Хотя куда уж хуже? В Умани, например, была католическая школа. Так
…гайдамаки
Стіни розвалили, -
Розвалили, об каміння
Ксьондзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.
До самої ночі ляхів мордували
Душі не осталось…
В общем, на славу
…погуляли гайдамаки,
Добре погуляли:
Трохи не рік шляхетською
Кров'ю напували
Україну, та й замовкли -
Ножі пощербили.
Нема Гонти; нема йому
Хреста, ні могили.
Буйні вітри розмахали
Попіл гайдамаки,
І нікому помолитись,
Нікому заплакать.
Розійшлися гайдамаки,
Куди який знає:
Хто до дому, хто в діброву,
З ножем у халяві,
Жидів кінчать. Така й досі
Осталася слава.
Та еще слава… Каково же отношение автора к тем событиям?
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла - червоніла.
І день і ніч ґвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш -
Серце усміхнеться.
Общий итог «гайдамаччини» положительный: сердце кобзаря улыбается.
Теперь не то - тяжко стало:
А унуки? Їм байдуже,
Панам жито сіють.
Багато їх, а хто скаже,
Де Гонти могила,
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залізняк, душа щира,
Де опочиває?
Тяжко! Важко! Кат панує,
А їх не згадають.
В чем же причина тех рек крови?
Болить серце, як згадаєш:
Старих слов'ян діти
Впились кров'ю. А хто винен?
Ксьондзи, єзуїти.
Сердце улыбалось, теперь болит. В сумме получается какая-то болезненная улыбка. Виноваты во всем католики (ксендзы, иезуиты, униаты). Но не поляки (хотя как отличить поляка от католика?).
В 1847 году написано обращение «Полякам»:
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вільними ляхами…
… Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.
До унии и следующей за ней освободительной войны с Польшей украинцы жили под властью Речи Посполитой, а казачество мечтало попасть в реестр, чтобы быть частью «ясновельможного панства» и таким образом брататься «з вольними ляхами» за счет труда украинских холопов. Это и был тот «тихий рай», по которому тоскует наш герой.
Странное дело. Русские - тоже «старих слов'ян діти»;такие же православные, как и украинцы; никогда не навязывали им чужой веры; не было у них ни иезуитов, ни униатов. И тем не менее в стихах Тараса Шевченко не только выражения «друже, брате москалю», но и слова доброго о русских не найти.
Русские - это недоумки, которые даже солнцем недовольны (по словам ненавидящего их кобзаря):
Сини мої, гайдамаки !
Світ широкий, воля, -
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.
Сини мої невеликі,
Нерозумні діти,
Хто вас щиро без матері
Привітає в світі?
Сини мої! орли мої!
Летіть в Україну, -
Хоч і лихо зустрінеться,
Так не на чужині.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут…а тут…тяжко, діти!
Коли пустять в хату,
То, зустрівши, насміються, -
Такі, бачте, люди:
Все письменні, друковані,
Сонце навіть гудять:
«Не відтіля, - каже, - сходить,
Та не так і світить;
Отак, - каже, - було б треба…»
Що маєш робити?
Треба слухать, може, й справді
Не так сонце сходить,
Як письменні начитали…
Розумні, та й годі!
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують
Та й кинуть під лаву.
Русские, наверное, рассказывали ему про Коперника и гелиоцентрическую систему. А он не поверил. Но мы видели, что есть и украинцы, у которых многие «подвиги» гайдамаков ничего, кроме отвращения, не вызывают. Однако кобзарю они не указ. Он советуется ни больше ни меньше, как с самой Украиной:
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову…
Порадимось, посумуємо,
Поки сонце встане:
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
А иначе
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?
…заснула Вкраїна…
… в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила…
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицидять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
…Нехай гинуть
У ворога діти… (1844)
Желать смерти не только врагам, но и их детям… И это писал христианин? Вместо «возлюбите врагов своих «- «уничтожайте врагов своих вместе с детьми.» Такое было у него «христианство.»
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує…
…А той нишком у куточку
гострить ніж на брата. (1844)
Последние слова, судя по всему, автобиографичны. Без устали внушает он землякам:
…вражою злою кров'ю
волю окропіте…
Кто были эти враги - мы уже видели. Впрочем, и среди земляков многие достойны истребления:
А у селах у веселих
І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні. (1848)
Ну и не осталось. Давно уже не осталось. А где же они, веселые люди в веселых селах? Вопрос, конечно, риторический, ибо отвечать некому. У Шевченко же сомнений не было: истребление помещиков - это благо. Поэтому все сцены кровавых расправ у него звучат мажорно:
Пани до одного спеклись,
Неначе добрі поросята,
Згоріли білії палати… (1848)
Ой не п'ється горілочка,
Не п'ються й меди.
Не будете шинкувати,
Прокляті жиди.
Ой не п'ється теє пиво,
А я буду пить.
Не дам же я вражим ляхам
В Україні жить…
…Подивися, що той Швачка
У Фастові діє!
Добре діє! У Фастові,
У славному місті,
Покотилось ляхів, жидів
Не сто і не двісті,
А тисячі. А майдани
Кров почервонила…
…Має погуляти…
…Потоптати жидівського
й шляхетського трупу. (1848)
«Добре діє!» Наверное, потому что «добродій»…
А потім ніж - і потекла
Свиняча кров, як та смола,
З печінок ваших поросячих. (1849)
Вот задушевная поэтическая сцена: один солдат жалуется другому на обидчика-помещика. В конце говорит: «А знаєш, його до нас перевели із армії…» И слышит в ответ: «Так что же? Ну, вот теперь и приколи!» Какую же еще сцену мог воссоздать первый украинский приколист Тарас Шевченко?
Или еще образец гражданской лирики. Оказывается, у товарища маузера был предок:
Ой виострою товариша,
Засуну у халяву
Та піду шукати правди
І тієї слави.
Ой, піду я не лугами
І не берегами.
А піду я не шляхами,
А понад шляхами.
Та спитаю в жидовина,
В багатого пана,
У шляхтича поганого
В поганім жупані.
І у ченця, як трапиться, -
Нехай не гуляє,
А святе письмо читає,
Людей поучає.
Щоб брат брата не різали,
Та не окрадали,
Та в москалі вдовиченка
Щоб не оддавали. (1848)
Мы помним, как любимые кобзарем гайдамаки расходились - «хто додому, хто в діброву, з ножем у халяві, жидів кінчать…» Еврей, пан, шляхтич, монах - ответят все. Тише, ораторы, ваше слово, товарищ из-за халявы!
