Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве́рн Жу́ль Ґабріе́ль

Паганель був у захваті. Знову навернулись на пам’ять його давні мрії стати Робінзоном.

- Немає чого й вболівати над долею цього шахрая Айртона! Острівець - справжній рай! - вигукнув він захоплено.

- Так, - відповів Гаррі Грант, - рай для трьох бідолах, які знайшли собі тут притулок після загину корабля. Але мені шкода, що Марія-Тереза не великий родючий острів, де замість струмка текла б широка річка і замість бухточки, приступної океанським хвилям був би затишний порт.

- Чому ви за цим шкодуєте, капітане? - спитав Гленарван.

- Бо тоді я заснував би тут, серед Тихого океану, колонію, й подарував її Шотландії.

- Он як, капітане Гранте! - сказав Гленарван. - То ви, я бачу, не відмовились од того задуму, завдяки якому набули собі широкої слави на нашій батьківщині?

- Ні, сер, не відмовився, і я навіть певен: доля врятувала мене вашими руками лише для того, аби я здійснив свій задум. Треба, щоб наші безталанні брати з старої Каледонії, всі, хто там поневіряється й злиднує, знайшли собі порятунок од свого лиха на новій землі! Наша люба вітчизна повинна мати в цих морях колонію, котра належала б їй, тільки їй одній, де вона осягла б хоч трохи тої незалежності й того добробуту, що їх так бракує їй у Європі!

- Хороші слова, капітане, - озвалась Гелена, - це прекрасний план, гідний великого серця! Але ж цей острівець?..

- Цей скелястий острівець, пані, здатний прогодувати лишень кількох колоністів, а нам потрібні просторі землі, багаті й родючі.

- Гаразд, капітане, - вигукнув Гленарван, - майбутнє належить нам! Ці землі шукатимемо разом.

Гаррі Грант і Гленарван міцно потиснули один одному руки, немов скріплюючи свою обіцянку.

Всім заманулось саме на цьому острівці, в цьому затишному домку, послухати історію потерпілих з “Британії” за довгих два роки відлюддя. Гарі Грант залюбки вдовольнив бажання своїх нових друзів.

- Моя історія, - почав він, - це історія всіх робінзонів, закинутих на незаселений острів, змушених покладатися віднині на самих себе й боронити своє життя від грізних сил природи.

В ніч проти 27 червня 1862 року “Британія”, втративши керування під час шестиденної бурі, розбилась на скелях Марії-Терези. Море лютувало, врятуватися було неможливо, і вся моя нещасна команда загинула. Тільки два матроси - Боб Лірс і Джо Белл - та я спромоглись, після багатьох марних спроб, дістатися врешті до берега.

Земля, що дала нам притулок, як виявилось, усього-но пустельний острівець дві милі завширшки й п’ять завдовжки, де росло близько тридцяти дерев та було кілька невеликих лук і єдине джерело з чистою свіжою водою, яке на щастя ніколи не висихало. Опинившись сам з двома своїми матросами в цьому відлюдному куточку земної кулі, я не занепав духом, а приготувався до впертої боротьби. Боб і Джо, мої вірні товариші в нещасті, енергійно мені допомагали.

Як і Робінзон Даніела Дефо - наш ідеальний взірець, - ми почали з того, що позбирали уламки розбитого судна, інструменти, знайшли трохи пороху й зброї, мішок коштовного для нас збіжжя. В перші дні нам було дуже важко, але згодом полювання й риболовля забезпечили нас харчем, бо на острові було без ліку диких кіз, а береги рясніли морськими тваринами. Дедалі наше життя увійшло помалу в певну колію.

За допомогою приладів, врятованих із затонулого судна, я визначив місце острівця й побачив, що він лежить поза морськими шляхами й жодний корабель не зможе нас забрати, хіба трапиться якийсь чудесний випадок. Я мужньо зустрів це випробування долі, а з думки мені не спливали дорогі мої діти, котрих я вже не сподівався будь-коли знову побачити.

Працювали ми завзято. Незабаром ділянку в кілька акрів землі було засіяно зерном з “Британії”. В наш щоденний вжиток увійшли картопля, цикорій, щавель, а потім ще й інші овочі. Ми піймали кількох кізок і досить легко їх приручили, отже, невдовзі мали молоко й масло. З нарду, що росло у висхлих річищах, ми готували досить споживний хліб. Таким чином, наше матеріальне існування вже нас не турбувало.

З уламків “Британії” ми збудували дерев’яний дім, вкритий ретельно просмоленими вітрилами, він навіть в пору дощів давав нам надійний захисток. Тут ми обмірковували свої плани, ділилися заповітними мріями, серед яких найкраща нині здійснилась!

Спочатку я хотів пуститися в море на човні, змайстрованому з викинутих на берег решток “Британії”, але до найближчої землі, тобто архіпелагу Помоту, було тисяча п’ятсот миль. Такого довгого перегону жоден човен не витримає. Я мусив відмовитись од цього плану й відтоді чекав тільки чуда, що єдине могло нас порятувати.

Скільки разів, мої любі діти, піднявшись на прибережні скелі, ми виглядали кораблі в відкритому морі! Але за весь час нашого заслання лише двічі або тричі на обрії забовваніли вітрила й зараз же зникли. Так минуло два з половиною роки. Ми вже втратили всі надії, але не вдавалися в розпач.

Та ось учора з вершечка найвищої скелі острова я раптом запримітив на заході легесенький димок. Він дедалі більшав. Згодом я вже міг розгледіти судно. Здавалось, воно прямує до нас. Та чи ж зупиниться воно біля острівця, де навіть не можна пристати?

О, це був тривожний день! Як тільки серце не розбилося мені в грудях! Мої товариші запалили багаття на одній із вершин Марії-Терези. Настала ніч, але яхта не подала жодного знаку, що нас запримітила. А порятунок був, однак, поруч. Невже нам знову доведеться побачити, як судно зникає вдалині?

Я більше не вагався. Темрява густішала. Судно могло вночі проминути острівець. Я кинувся в море й поплив до яхти. Надія додавала мені наснаги. Я розтинав хвилі з надлюдською силою, і вже до яхти залишалось щось із тридцять брасів, коли судно раптом повернуло від берега. Тоді я став кричати в розпачі, і ці крики почули самі лиш мої діти; отже, то не була слухова омана.

Я повернувся на берег, виснажений, знесилений від хвилювання й втоми. Мої матроси підібрали мене напівмертвого. Ми не знали ночі, жахливішої за цю останню нашу ніч на острові. Ми вже вважали, що нас покинуто тут навіки, коли на світанку я побачив яхту, яка маневрувала під малими парами. Ви спустили на воду човна... нас урятовано... Діти мої, мої любі діти були тут, вони простягали до мене руки!

Гаррі Грант закінчив оповідання, й діти знову палко обіймали його. І тільки тепер капітан дізнався, що своїм визволенням завдячує тому документові, який на восьмий день по аварії судна він поклав у пляшку й звірив примхам океанських хвиль.

Але чого замислився Паганель під час розповіді капітана Гранта? Шановний географ тисячу раз перевертав у думках слова документа. Він пригадував усі три тлумачення, що виявились усі помилкові. Як же цей острів Марія-Тереза було позначено на попсованих морською водою клаптиках паперу? Паганель уже не міг стримуватися. Він схопив Гаррі Гранта за руку.

- Капітане, - вигукнув він, - скажіть же мені кінець кінцем, що ви писали в тому загадковому документі?

Питання вченого викликало загальний інтерес, адже йшлося про розв’язання загадки, над якою вони марно морочилися протягом дев’яти місяців!

- Чи ви пам’ятаєте достоту кожне слово документа? - спитав Паганель.

- Звичайно, - відповів Гаррі Грант, - бо не минало жодного дня, щоб я не пригадував цих слів, на які ми покладали всі наші надії.

- Що ж то були за слова? - поспішно спитав Гленарван. - Кажіть-бо швидше, наше самолюбство дошкульно вражено!

- Я готовий вдовольнити ваше прохання, - відповів Гаррі Грант, - адже ви знаєте, що я, аби збільшити імовірність порятунку, поклав у пляшку три документи, писані трьома різними мовами. Який саме вас цікавить?

- Хіба ж вони не цілком однакові? - вигукнув Паганель.

- Однакові, за винятком одного тільки слова.

- Ну, то прочитайте нам французький документ, - попрохав Гленарван. - Він зберігся найкраще й тому правив за основу наших тлумачень.

Ось він, - мовив Гаррі Грант, - слово в слово:

“27 червня 1862 року трищоглове судно “Британія” з Глазго загинуло за тисячу п’ятсот миль від Патагонії, в Південній півкулі. Діставшись до берега, двоє матросів і капітан Грант опинились на острові Табор...”