Євген Гуцало - Голодомор

Та це ж хрещена, здогадується Галя.

Ото хрещена чекала-чекала на свою хрещеницю, не дочекалася — та й сама подалася провідати. Як же вона вкотиться сюди, бідкається Галя, це ж треба хутчій звестися й двері повідчиняти. Встигає чи й не встигає Галя так подумати, як людська толова вже вкочується до хати просто через зачинені двері. Галя не годна повірити, що людська голова вкотилася через зачинені двері, але двері ж і не рипнули, а голова вже в хаті!

Галі страшно й хочеться тікати, але як тікатимеш, коли це хрещена мати навідалася в гості! Славна ж вона буде похресниця у своєї хрещеної матері, коли зараз утече від неї.

— Здрастуйте, мамо,— вітається Галя. Й сама не чує свого голосу. Є в неї голос чи нема? — Як добре, що ви прийшли.

Рвані губи в людської голови ледь ворушаться, поміж вибитих зубів сіпається клапоть язика, а метка Галя здогадується, що каже хрещена. Авжеж, хрещена каже:

— Здрастуй, дочко... А чого ж ти не приходиш до мене?

— Я приходила до вас.

— А де ж я була? Чом тебе не бачила?

— Не застала вас у хаті.

— Я ж із хати ні ногою... Де ж я була?

Галі бачаться собаки на цвинтарі, клубок розлючених собак...

— Не знаю,— шепоче.

— То хоч поцілуй свою хрещену. Чи я вже така страшна стала, що гидуєш?

— Та ви славні,— шепоче,

— Славна? То поцілуй.

— Нездужається мені,—марудиться Галя в ліжку.— Ніяк не зведуся.

— А чи не брешеш, дочко?

— Не брешу,— бреше Галя.

— То я сама поцілую тебе.

— Ой, нема часу в мене... Часу нема, бо мені ще на небо треба вспіти... Вогню нема в хаті, щоб у печі розпалити... Я з неба дістану.

Галя зводиться в ліжку, мацає пальцями стіну, дістає до стелі. До стелі, яка здається їй небом, а де ж тут вогонь-зірки? Пучками водить, хоче намацати, а нема, аж ген-ген трохи далі. Тягнеться — й дістає зірку з неба, й зовсім та зірка не пекуча, а холодна.

— Дивіться, хрещена! — радіє з-під неба. Обертається, а хрещеної нема. Нема відрізаної людської голови в хаті. А стоїть мати Марія, прийшла знадвору, дивиться на дочку з темним жахом у зболених очах.

— Де хрещена? Була хрещена.

— Та нема хрещеної.

— Ось зірка з неба, маємо чим розпалювати вогонь у печі.

— Авжеж, зірка... Сядь, Галю, сядь, не спинайся по стіні, заспокойся. Господи, за що так тяжко покарав нас усіх і Галю нашу безталанну, чим дитина завинила перед тобою.

Галя спускається з неба, з руки в руку матері передає зірку — й відчуває па чолі доторк материнської долоні, схожої на листя подорожника. І від цілющого того подорожника заспокійливі сутінки сповивають голову, очі гаснуть — і гасне зірвана зірка в очах, і наче сама вилітає з хати.

— За чиї гріхи кара така...

«Скільки ж це в Гаркуші ще дітей залишилося? Хоч і снують по обійсті, а не тримає пам'ять... Ото Юхимка знайшли в левадах, третє переставилося. Значить, залишилося двоє, бо ж було п'ятеро. А оцей лобуряка, що сидить у бузині й думає, що сховався від білого світу. Ховайся, ховайся, тільки не сховаєшся від мене. Хто це? Грицько чи Петро? Грицько — старший, а Петро — молодший, вісім років. Еге, таки Петро, бо схожий на батька, а Грицько схожий на матір... Чого ж це він заховався в бузині? О, за пазуху лізе, а з-за пазухи вузлик дістає. Де це він той вузлик дістав, що ж у тому вузлику? Либонь, вкрав. Якби не вкрав, то не ховався б. О, лупає злодійськими очима, оглядається. Пооглядалося, а тепер вузлик розв'язує, заглядає, принюхується, а тепер от шусть рукою всередину, взяв щось і до рота, жує. Що ж він украв, що він жує? І кривиться. А недобрий який хлопець! Чи ти не знаєш, що в твоїй хаті й крихти немає, щоб з'їсти, що твої батько-мати, що твій брат Грицько попухли з голоду? Е-е, нема того, щоб поділитися, хай краще твої рідні виздихають, ніж ти відірвеш від своєї голодної пельки... Хто може, той краде, аби тільки було що красти. А щоб красти, треба мати здоров'я, де вже те здоров'я?.. О, горне й горне жменею з вузлика, наминає та наминає. І кривиться. І чого ти кривишся з краденого?.. От пуцьвірінок, у батька вдався. Той забирав у людей, що можна забрати, а цей уже після батька подався підмітати. Якщо крастиме — виживе. Якщо крастиме й сам їстиме — виживе, а коли поділиться зі своїми — може й здохнути. Е-е, ні, цей не поділиться. Цей виживе. А не хочеться, щоб вижив, щоб насіння Гаркушине залишилося, хай би й сліду не зосталося... Бач, наїлося — й сопе, й кліпає очима сонними, тепер поспить, звісно, щоб ти заснуло вічним сном... Але ж не засинає, а руками за живіт хапається, а корчиться! Що, об'ївся, не туди пішло? Ну, покорчся трохи, будеш знати, як красти, господь бог усе бачить. А може, й господь бог на небі так зголоднів та знемігся, що не годен покарати за несправедливість?.. Помучся, помучся».

Павло Музика сидить під грушею на горбочку — й чадить торішнім листям. Ой як закортіло тютюну, а де візьмеш? Ось і додумався скрутити цигарку з листя, давиться їдучим димом.

А Гаркушин малий вилупок уже не корчиться, а впав у бузині долілиць — і лежить. Заснув таки, наївшись... Та не заснув, бо знову смикнувся... І вже не ворушиться, горбиться купою лахміття.

Скручене дудочкою листя дотліває в пучках пальців — і Павло Музика викидає недопалок. Так нахапався диму, що в голові стоїть чад, макітриться, наморочиться. Отак би сидів під грушею — хай макітриться, хай наморочиться, наче ти є — й нема тебе, наче світ є — й нема світу.

А що отам, у бузині, з малим злодійчуком?

Павло Музика важко зводиться — й межею, по щітці трави, чвалає до бузини.

Малий злодійчук, обхопивши живіт руками, лежить на боці, а з вищиреного рота щось ллється по щоці та по підборіддю на землю. Ллється не кров, а якась жовто-біла рідота. Павло Музика навіть навпочіпки присідає: що ж це таке цебенить поміж зубів? Хтозна. Повіки стулилися, з-під них виглядає по голубій смужці, ще живій, не перешерхлій... Дихає чи не дихає? Либонь, дихає.

Що ж це з хлопцем сталося, чого наївся? Обіч, біля зігнутого ліктя, лежить заяложена торбинка, що ж у торбинці?

— Про-о-осо-о...

Золоте зерно сіється поміж пазюристих, корінцюватих пальців.

— У кого ж це він просо вкрав? — міркує вголос. А потім торкає малого за плече: — Агов, проснися! В кого ти вкрав просо?

З ошкіреного рота цідиться біло-жовта рідота. Хлопець навіть не стогне.

— Та в якоїсь баби, в кого ж іще. Приберегла якась баба на посів, та не посіяла, віддала богові душу, а тут і злодійчук навідався в хату. Ну, баба спить на лежанці чи на лавці, а злодійчук давай нишпорити. І знайшов бабине насіння... собі на погибель. Чи ти ще не вмер, хлопче?

Павло Музика жде на відповідь. Повіка на правому оці розтягується — й голубе ясне око витріщається на дядька.

— Дивиться.

Так само сповзає вгору повіка на лівому оці — й тепер сусідський хлопчик дивиться на нього двома очима.

— Конає...

Чвиркає чадною слиною, від якої гірко в роті, й бере той вузлик з просом. Зав'язує — і ховає за пазуху. Далі зводиться й поволеньки чапає на сусідове подвір'я. Заглядає через шибку, чи є там хто в хаті, але знадвору не видно. Тоді Павло Музика стукає в раму й жде.

Нема нікого. Може, вони вже там усі повмирали? Або на роботу подалися в колгосп? І знову стукає в раму.

Гаркуша, тримаючись рукою за одвірок, висувається з сіней надвір. Підсліпувато мружиться проти сонця так, наче нічого не бачить.

— Хто тут? — озивається посеред білого дня.

— Та я тут.

Нарешті Гаркуша втуплюється в Павла Музику, впізнавши сусіда з голосу. Хочеться спалахнути люттю, але на ненависть немає сили, тільки щелепи відвисають, тільки переривчасте дихання виривається з грудей:

— Отам, у бузині,— Павло Музика показує на кущі бузини на краю обійстя,— твій хлопець. Сконав, либонь, піди забери.

І вісник смерті Павло Музика важко й спокійно йде геть...

— Спи, доню, спи...

— Місяць світить у вікні, хай батько погасить, бо не дає спати.

— Погасить батько, тільки ти засни. Ось як тільки ти заснеш, тільки засни.

— Ти погасиш, батьку?

— Погашу,— скрипить батько зубами в нічній темряві на лежанці.

Мати Марія, сидячи біля дочки, чує, як у Галі пашать щоки, горить лоб, як усю її пойняв жар, так і факає від неї живим полум'ям.

— Місяць так світить, що я бачу далеко-далеко,— жебонить струмком доччин переривчастий голос.— Поля за селом... жовта стерня в павутинні бабиного літа, а по шляхах — вози та вози!.. На возах — снопи пшениці та жита... Ось і батько мій їде на возі, поганяє коней... Батьку, ви бачите себе на возі?

— А чом не бачу,— скрипить зубами Павло Музика.

— Снопи везете в село. Жито в снопах.

— Жито везу в снопах.

— Так славно, так славно!

Галя затихає, поринаючи в забуття, й мати хрестить дочку: хай спить, благословенна господом богом. Але наче від чарів того хресного знамення Галя вмить виринає з хвиль забуття.