Олег Авраменко - Реальна загроза

Через офіцера зв’язку командор Томасон викликав диспетчерську космопорту й запитав дозвіл на старт. У відповідь ми отримали номер злітної смуги, схему повітряного коридора і розрахований за секундами графік польоту аж до виходу на орбіту.

— Виконуйте, — коротко мовив шкіпер, відкинувся на спинку крісла й попросив стюардесу приготувати кави.

— Активізувати інерційні компенсатори, — розпорядилась Топалова. — Антиграви — потужність дев’яносто, відхилення нуль. Запустити реактивні двигуни.

— Є інерційні компенсатори, — відповів я. Тепер сила тяжіння на борту „Маріани“ регулювалася штучно і мала залишатися на рівні 0,93 g, як на поверхні Октавії, незалежно від прискорення корабля й зовнішніх гравітаційних полів. — Антиграви увімкнені. Навантаження на шасі — десять відсотків. Реактивні двигуни запущені.

Топалова висунула з пульту штурвал і збільшила тягу. Корабель рушив з місця і, поступово набираючи швидкість, покотився по рулівній доріжці до вказаної нам смуги. Завдяки антигравам, на шасі припадала лише десята частина ваги „Маріани“, що виключало ризик їх пошкодження. За всієї міцності конструкції, вони могли утримувати повну вагу корабля лише в стані спокою або при найповільніших переміщеннях.

Фрегат вирулив на злітну смугу секунда до секунди за графіком. Дивлячись на космодром з висоти дванадцятиповерхової будівлі, я думав про те, що аеродинамічний зліт для таких велетенських кораблів, як „Маріана, чистісіньке піжонство й даремна витрата термоядерного палива. Набагато простіше, швидше й економніше було б підняти фрегат на антигравах, надати йому вертикального положення і вже тоді запускати реактивні двигуни. Однак при цьому втрачалася вся естетика польоту — а людям завжду було властиве прагнення до краси, що, як відомо, вимагає жертв.

— Ну, поїхали!

Топалова різко збільшила тягу, і фрегат, швидко прискорюючись, помчав уздовж смуги. Для розгону йому вистачило десяти кілометрів з запланованих дванадцяти.

— Є швидкість відриву. Злітаємо!

Корабель відірвався від смуги і зі слоновою грацією злетів у небо. Кажучи про слонову грацію, я зовсім не іронізую. Певен: якби ви зустріли летючого слона, то були б зачаровані цим видовищем.

— Прибрати шасі!

— Є! — відрапортував я. — Шасі прибрано.

— Долаємо звуковий бар’єр…

Десь зовні гучно гримнуло, але ми нічого не почули і не відчули. Корабель мав повну звукоізоляцію як від зовнішнього світу, так і між відсіками, а його переборки й зовнішня обшивка були зроблені з особливого надміцного сплаву титану, який, окрім іншого, ефективно протидіяв вібраціям. Тут, у носовій частині „Маріани“, ми зовсім не відчували роботу двигунів, а знали, що вони працюють, лише завдяки приладам. Та й навіть у кормових відсіках, де були розташовані складські приміщення, вібрувало дуже слабко, на межі людського сприйняття.

Фрегат ледь перехилився на лівий борт, ніби збирався здійснити плавний розворот, не передбачений графіком польоту. Трохи зменшивши потужність правих антигравів, я повернув йому чітко горизонтальне положення. У цьому полягала частина моїх обов’язків, мабуть, найголовніша — страхувати штурмана, „підчищуючи“ його дії. Ніхто з присутніх нічого не помітив, лише Топалова коротко посміхнулася самими кутиками вуст.

Ми перевищили першу космічну швидкість, проминули стратопаузу і ввійшли в мезосферу. Небо над нами вже було чорним, у ньому яскраво палали зорі. На відміну від нас з Топаловою, оператор занурення, гладкий коротун Гарсія, і довготелесий навігатор Вебер відверто байдикували, а останній до того ж демонстративно позіхав. Їхня робота починалася аж зі стартом надсвітлового рушія. Власне, ми теж могли відпочивати, довіривши зліт і вихід орбіту комп’ютерові, який упорався б із цим завданням не гірше за нас. Проте жоден справжній льотчик не відмовить собі в задоволенні власноруч підняти в небо велетенський корабель у сотню кілотонн і відчути п’янку радість перемоги над всесвітнім тяжінням…

Врешті ми вийшли на стаціонарну орбіту довкола Октавії за тридцять тисяч кілометрів від її поверхні. Томасон оголосив режим повної готовності до занурення. Цивільні кораблі перед запуском надсвітлового рушія ще одну-дві години йшли на реактивній тязі, віддаляючись від планети, чия гравітація вносила небажані збурення у фізичний вакуум. Проте космічні дослідники, як і військові, вважали таку обережність зайвою і зазвичай стартували просто з орбіти.

Уперше за весь цей час, Павлов підвівся зі свого „гостьового“ крісла, підійшов до Томасона й щось тихо сказав йому. Шкіпер згідно кивнув і звернувся до мене й Гарсії:

— Помічник штурмана — помінятися місцями з оператором занурення.

У Гарсії був такий вираз обличчя, ніби він не йняв віри почутому. Я теж був шокований таким рішенням — адже мені доручали зайняти найвідповідальніший на цьому етапі пост.

Проте накази командира не обговорюються, тому ми з Гарсією без жодних заперечень підкорились, і я опинився за пультом керування вакуумними емітерами. На „Маріані“ їх було дві пари — на носі й на кормі, а також на кінцях крил. Створювані в процесі їх функціонування енергетичні потоки огортали корабель на зразок кокона.

Звісно, я й раніше здійснював вакуумне занурення. Але то було в коледжі, на учбових кораблях п’ятого й шостого класів. А зараз мені належало занурити у глибини вакууму важкий дослідницький фрегат.

Томасон надіслав запит до найближчої обітальної станції, що контролювала наш сектор навколопланетного простору. Отримавши підтвердження, що довколишній космос вільний від інших кораблів та супутників, він скомандував:

— Штурман — запустити рушій у холостому режимі.

— Рушій запущено, — відрапортувала Топалова. — Всі функції в нормі.

— Оператор — почати занурення у стандартному режимі з покроковою звітністю.

— Є, сер!

Я ввмімкнув подачу енергії на емітери. Наколо корабля утворився вже згаданий мною енергетичний кокон, але на оглядових екранах цього видно не було — все відбувалося далеко за межами оптичного діапазону, а напруженість електромагнітного поля була ще замала для масового народження електрон-позитронних пар.

— Температура за бортом — десять у п’ятому ступені, — оголосив я.

Поки лише сто тисяч градусів — справжня дрібниця, хоча й у десятки разів гарячіше, ніж на поверхні більшості зірок. Хоча насправді таке порівняння некоректне, бо зараз ішлося не про молекулярну температуру, а про міру збудження енергетичних рівнів віртуальних часток у вакуумі. Ще в далекому XX сторіччі науковець на ім’я Дірак припустив, що вакуум зовсім не порожній, а буквально напханий різноманітними частками з негативними енергіями. У подальшому його проста модель зазнала значних змін, насправді все виявилося значно складніше й цікавіше, але засаднича ідея залишилась незмінною — вакуум не є пустка, це фундаментальний стан матерії. Тому нерідко вакуум називають Морем Дірака.